1

Белла

   Мене звати Белла Абрамчук. Цього року виповнилося 25 років. Я відомий психолог у Києві. Щодня до мене звертається безліч людей, яким я допомагаю долати труднощі. Але на жаль для мене не знайшлося того хто б вилікував мою ранену душу.

    У мене овальне обличчя обрамлене чорним  волоссям, спереду спадає прядка попелистого кольору. Воно легкими хвилями спускається до поясниці. Темний колір волосся відтіняє білу, немов фарфорову шкіру.

На обличчі виділяються очі насиченого зеленого відтінку. Їх обрамляють довгі пухнасті вії. За повними, чітко окресленими губами насичено-рожевого кольору ховаються рівні, білосніжні зуби.

   Сьогодні я як завжди прийшла у свій офіс о восьмій годині, Ольга Семенівна, мій особистий асистент уже  була на своєму місці. Вона хороша жінка і просто чудово виконує роботу.

-Доброго ранку, Белло Андріївно!

-Доброго! Уже хтось є на прийом?

-Так. Вас очікують.

 Я пройшла у прийомну, підняла очі і побачила того  кого не думала тут зустріти. Той з ким я провела майже все дитинство. Моя перша любов. Перше розчарування. Перша біль. Той хто зруйнував моє життя. Влад Якимчук -  програміст. Влад був вдягнений у чорний класичний костюм трійку, на зап’ясті дорогий годинник. Його чорне волосся як завжди було вкладене. Він виглядав так наче зійшов із обкладинки журналу. Так склалося, що наші батьки найкращі друзі, а його батько мій хрещений. Та в один момент він зненавидів мене, тож завжди старався болючіше зачепити. Але про це згодом.

-Невже і тобі потрібен мізкоправ ? – не втрималася я .

-Лише якщо у його ролі я буду вправляти мізки тобі! – усміхнувся Влад.

-Здавалося ти вважав мене не компетентною, і казав  що радше зійдеш з розуму, аніж звернешся до мене!

- Я тут з сестрою, тому давай до діла!

-Хм, ну що ж проходь Ангеліно. А тобі прийдеться почекати ззовні кабінету.

-Ні, я ж казав, що не довіряю  тобі, тому буду присутній на сеансі, ми з Ангеліною домовилися, вона не проти.

- Як скажеш, проходь. – сказати, що мене це не зачепило, це нічого не сказати.

Мій кабінет був облаштований у спокійних тонах. Біля вікна стояв диван, два м’яких крісла та скляний столик. Дівчинка з Владом сіли на софу, а я на проти них.

-Почнемо з того, що ми в будь-який момент можемо це припинити. А зараз розкажи, що саме тебе турбує. – розпочала я дивлячись на Ангеліну.

- Як Ви знаєте, пів року тому у нас загинула  мама і з цього моменту у мене трапляються панічні атаки, коли я їду в автомобілі, а інколи навіть коли бачу його. Я думала, що впораюсь та у мене не виходить. А моя подруга Еліза, відвідувала ваші сеанси і їй стало краще, тому я і тут. – сумно промовила дівчинка.

   Ангеліна дуже хороша дитина. Їй лише 16 років. Скільки пам’ятаю,  вона завжди була усміхненою та активною дівчиною. Але не зараз, те що сталося пів року тому змінило її і я, як ніхто можу зрозуміти ,що таке втрачати того кого любиш.

  Ми розмовляли з нею близько тридцяти хвилин. Влад на це лише періодично хмикав. Я не звертала  уваги, адже знала ,що він хоче вивести мене зі себе. Ангеліні було важко згадувати минуле, адже вона винила себе за те що вижила, а мати ні.

Дійшовши до певного моменту вона зупинилася.

-Я не можу дальше.. – її голос почав тремтіти, а очі наповнилися слізьми.

-Добре на сьогодні все. Але у мене буде невеличке завдання. У дома напиши на чистому папері усе, що тебе турбує, усі переживання, вклади це у конверт та принеси на наш наступний сеанс. Він відбудеться у той самий час у середу.

-До побачення ! – це все що змогла сказати дівчина.

-До зустрічі!

Влад ж окинув мене презирливим поглядом і забрався геть.

У той день у мене ще було чотири клієнти, прийнявши їх , я пішла до дому. Моя квартира знаходилася у одному з приватних житлових комплексів на 9 поверсі. Я втомлено зайшла у неї, та впала на диван. Повертаючись у цю дзвінку тишу мені завжди хотілось ридати ,але здавалося я уже виплакала усі сльози. Я задрімала і мені знову снилося моє минуле. Минуле яке не давало спокою.