Глава 2

Всю відпустку Аліна прибирала в будинку й на подвір'ї.
Якби хтось ще місяць тому сказав їй, що свої вихідні від роботи вона проведе з ганчіркою, відром і садовими ножицями, Аліна точно не назвала б це відпочинком.
Тепер же навіть отримувала від цього якесь дивне задоволення.
З кожним днем будинок змінювався.
Спочатку Аліна розібрала кухню. Перевірила всі шафки, викинула прострочені продукти, перемила посуд. Деякі тарілки залишила — старі, але цілі. Потім взялася за інші кімнати.
Частину речей Миколи Миколайовича вона складала в коробки.
Викинути все одразу не могла.
Це були речі людини, яку вона ніколи не знала, але яка виявилася її дідусем.

Іноді Аліна ловила себе на тому, що розглядає якусь сорочку чи стару чашку й намагається уявити господаря будинку живим.
Яким він був?
Чи багато говорив?
Чим займався?
Чи знав, що його онука виросла в дитячому будинку?
Останнє питання щоразу псувало настрій.
Тоді Аліна відкладала чергову річ і поверталася до роботи.
На подвір'ї справ було не менше.
За кілька днів зникли найвищі бур'яни. Відкрилася стежка, якої першого дня майже не було видно. Аліна обрізала сухі гілки, позбирала сміття, дісталася навіть до старої лавки під деревом.
— А тут, виявляється, можна жити, — сказала вона одного вечора, оглядаючи результат.
І це їй подобалося.
Вперше в житті вона могла подивитися навколо й подумати:
Моє.
Не кімната в дитячому будинку.
Не орендоване житло.
Її дім.
Навіть якщо дістався він за дуже дивних обставин.
Нічний шепіт більше не повторювався.
Перші кілька ночей Аліна ще прокидалася від кожного незвичного звуку. Старий будинок жив своїм життям: десь рипіли дошки, вітер торкався гілками до вікон, іноді щось шаруділо на горищі.
Та людського голосу вона більше не чула.
Ніхто не кликав її на ім'я.

Ніхто не шепотів.
Зрештою Аліна остаточно вирішила, що першої ночі їй просто щось наснилося.
А от слова Наталії Дмитрівни забути було важче.
Той дім нехороший. Не зв'язуйся з нею.
Чому «нехороший»?
А ще більше Аліну цікавило друге.
Чому Наталія Дмитрівна не хотіла, щоб Ольга спілкувалася саме з нею?
За час відпустки Аліні кілька разів траплялася Ольга Петрівна. Жінка завжди віталася, питала, як просувається прибирання.
Одного разу навіть принесла пакет яблук.
— Свої, — пояснила вона. — Цього року багато вродило. Нам стільки не з'їсти.
— Дякую.
— Якщо ще щось треба — кажіть.

Аліна хотіла запитати про батька.
Слова вже майже зірвалися з язика.
Але з сусіднього двору вийшла Наталія Дмитрівна.
Побачивши Аліну, стара жінка зупинилася.
На мить їхні погляди зустрілися.
— Добрий день, — першою привіталася Аліна.
— Добрий.
І все.
Наталія Дмитрівна відвернулася й пішла до будинку.
— Не зважайте, — тихо сказала Ольга.
— Вона мене не любить?
— Вона вас не знає.
— Але вже радить вам зі мною не зв'язуватися.
Ольга помітно розгубилася.
Отже, Аліна правильно зрозуміла почуте того дня.
— Ви чули?
— Важко було не почути.
— Наталія Дмитрівна просто... Вона багато чого пам'ятає.
— Про мою сім'ю?
Ольга не встигла відповісти.
— Олю! — знову долинуло від будинку.
Ольга закотила очі.
— От бачите?
Аліна засміялася.
— Бачу.
Цього разу Ольга теж усміхнулася.

— Я ще зайду.
— Добре.
Аліна дивилася їй услід.
Вона багато чого пам'ятає.
Що саме?
Відпустка добігала кінця.
Аліна стояла посеред уже чистої вітальні й оглядала зроблене.
Будинок змінився настільки, що важко було повірити, що зовсім недавно вона боялася ступати на ґанок.
Звісно, роботи ще вистачало. Десь треба було щось підфарбувати, десь полагодити. Та жити тут уже можна.
Завтра Аліні треба було повертатися на роботу.
— От і відпочила, — усміхнулася вона.

Залишилася одна шафа.
Її Аліна навмисно відкладала наостанок. Вона стояла в кімнаті, якою Аліна майже не користувалася.
Відчинивши дверцята, вона побачила чоловічий одяг.
— Дідусю, доведеться й із цим розібратися.
Хороші речі Аліна вирішила не викидати. Їх можна було комусь віддати.
Вона знімала одяг із вішаків, коли помітила на верхній полиці коробку.
Підсунула стілець.
— Тільки не впади.
Коробка була важкою.
Аліна поставила її на підлогу й відкрила.
Документи.
Багато документів.
— О, чудово.

Вона сіла поруч.
Частина паперів стосувалася будинку. Були старі квитанції, договори, якісь довідки.
Аліна переглядала їх без особливого інтересу, поки не побачила знайоме прізвище.
Кушнір.
Вона зупинилася.
Яків Миколайович.
Усе всередині наче стиснулося.
Аліна повільно провела пальцем по написаному імені.
Її батько.
Не просто ім'я у свідоцтві про народження.
Людина, яка жила в цьому будинку.
Серед паперів лежав старий паспорт-книжечка.
Аліна взяла його.
На обкладинці затримала пальці.
Кілька секунд не наважувалася відкрити.
Потім усе-таки розгорнула.
З фотографії дивився молодий чоловік.
Аліна завмерла.
Вона ніколи його не бачила.
Принаймні не пам'ятала.
Тепер дивилася на його обличчя й шукала знайомі риси.
Очі?
Ніс?
Підборіддя?
Чи була вона на нього схожа?

— Тату...
Слово прозвучало незвично.
Аліна швидко витерла очі долонею.
— Ну от. Ще плакати почни.
Вона перегорнула сторінку.
Потім ще одну.
Дані, штампи...
А тоді побачила відомості про дітей.
Своє ім'я Аліна впізнала одразу.
Аліна.
Навпроти — дата її народження.
Вона мимоволі усміхнулася.
Отже, це точно паспорт її батька.
Але вище був ще один запис.
Вікторія.

Аліна насупилася.
Прочитала ще раз.
Вікторія.
Дата народження — на чотири роки раніше за її власну.
Вона перевела погляд на своє ім'я.
Потім знову на Вікторію.
Обидві були записані серед дітей Якова Миколайовича Кушніра.
— Не зрозуміла...
Аліна відклала паспорт.
За мить знову взяла.
Можливо, вона щось неправильно прочитала?
Ні.