Глава 1

Аліна Кушнір зупинилася біля хвіртки й кілька секунд мовчки дивилася на своє нове майно.

— Оце мені пощастило...

Чи то сказала серйозно, чи то пожартувала — сама не зрозуміла.

Двір заріс так, що стежку до будинку доводилося вгадувати серед високої трави. Кущі давно перестали пам’ятати, що їх узагалі-то треба підстригати, а старий паркан трохи нахилився в бік дороги.

Сам будинок виглядав краще. Старий, давно не доглянутий, але принаймні цілий.

Тепер він належав їй.

Аліні Яківні Кушнір, двадцяти трьох років, перукарці, яка ще зовсім недавно навіть не підозрювала про існування цього місця.

Кілька тижнів тому її знайшов нотаріус.

Спочатку Аліна вирішила, що сталася якась помилка. Який ще дідусь? Яка спадщина?

Микола Миколайович Кушнір.

Це ім’я нічого їй не говорило.

Аліна виросла в дитячому будинку. Туди вона потрапила настільки маленькою, що не пам’ятала ані батька, ані матері. Знала лише те, що було записано у свідоцтві про народження.

Батько — Яків Миколайович Кушнір.

Мати — Марина Сергіївна Кушнір.

Тепер до цих двох імен додалося третє.

Микола Миколайович виявився батьком Якова.

Її дідусем.

Перш ніж остаточно оформити спадщину, довелося підтвердити спорідненість. Результат ДНК-тесту сумнівів не залишив.

Микола Миколайович Кушнір справді був її рідним дідом.

Аліна дістала з кишені ключ.

Відповідей разом із ним ніхто не видав.

Чому вона опинилася в дитбудинку?

Що сталося з мамою і татом?

Чому дідусь не забрав її?

Де він був усі ці роки?

Аліна похитала головою.

— Потім.

У неї попереду ціла відпустка. Час розібратися ще буде.

А поки непогано було б хоча б потрапити до будинку.

Вона відчинила хвіртку й обережно рушила крізь траву.

На ґанку довелося затриматися. Аліна недовірливо натиснула ногою на першу сходинку. Та заскрипіла, проте витримала.

— Уже добре.

Замок теж не хотів здаватися без бою. Ключ повернувся лише з третьої спроби.

Двері відчинилися.

У ніс одразу вдарив запах застояного повітря й пилу.

Аліна закашлялася.

— Так. Зрозуміло.

Вона відчинила найближче вікно, потім наступне.

Огляд будинку остаточно переконав її в одному: роботи вистачить на всю відпустку.

Сьогодні Аліна навіть не намагалася привести до ладу все. Вибрала одну кімнату, де збиралася спати, відчинила вікно й узялася до роботи.

Павутиння, пил, стара підлога, яку довелося мити двічі...

За кілька годин вона вже ледве стояла на ногах.

Зате кімната стала придатною для життя.

— Одна є.

Аліна подивилася в коридор.

— Скільки вас там ще?

Відповіддю була тиша.

Постільну білизну вона привезла із собою. Застелила ліжко, вмилася й нарешті згадала, що майже нічого не їла.

Готувати в перший вечір не хотілося, тому Аліна дістала привезену з собою їжу.

Їла біля відчиненого вікна, слухаючи шелест листя.

Дивне відчуття.

У неї був власний будинок.

Не орендована кімната. Не тимчасове житло.

Її.

Тільки радість раз у раз псувало одне запитання.

Чому?

Чому людина, якої вона ніколи не бачила, залишила їй будинок?

Аліна прокинулася серед ночі.

Спочатку навіть не розплющила очей.

Їй здалося, що хтось говорив.

Тихо-тихо.

Наче шепотів десь зовсім поруч.

Аліна відкрила очі й прислухалася.

Тиша.

За вікном шелестіло листя.

Вона підвела голову.

— Є хтось?

Тиша.

Аліна сіла на ліжку й подивилася на двері.

Зачинені.

Звичайно, їй наснилося.

Цілий день прибирання, незнайомий будинок, думки про родину перед сном — нічого дивного.

Вона знову лягла.

— Спи, Кушнір.

За кілька хвилин Аліна вже спала.

Вранці нічний шепіт здавався дурницею.

Аліна поснідала й повернулася до роботи.

Сонце світило так яскраво, що вчорашній будинок із усіма його скрипами вже не здавався загадковим. Просто старе житло, за яким давно ніхто нормально не доглядав.

Вона винесла надвір килимок і взялася його витрушувати.

Після першого ж удару здійнялася хмара пилу.

— Ой!

Аліна відвернулася, закашлялася й почекала, поки пил трохи осяде.

— Добрий день!

Вона озирнулася.

Біля хвіртки стояла незнайома жінка.

— Добрий день.

Жінка уважно подивилася на неї.

— Це ви втрачена онука Миколи Миколайовича?

Руки Аліни опустилися.

— Яка онука?

— Втрачена.

— Чому втрачена?

Жінка розгубилася.

— Ой, вибачте. Я Ольга. Через два будинки живу. Вашого дідуся знала. І Галину знала.

— Галину?

— Дружину Миколи Миколайовича. Вашу бабусю.

Ще одна родичка, про існування якої Аліна дізнавалася від сторонньої людини.

— Вона теж...

— Померла. П’ять років тому. Микола Миколайович дуже важко це переживав.

Аліна поставила килимок на паркан.

— Ви знали мого батька?

Ольга подивилася на неї ще уважніше.

— Якова? Звісно.

У Аліни перехопило подих.

Уперше в житті вона стояла перед людиною, яка могла сказати не те, що написано в документах.

Яка знала її батька.

— А що з ним сталося?

Ольга вже відкрила рот, але з вулиці пролунав інший жіночий голос:

— Олю, ходімо!

Ольга озирнулася.

— Мене свекруха гукає. Якщо треба допомога, звертайтеся.

— Олю!

— Йду вже, Наталіє Дмитрівно!

Ольга поспішила до хвіртки.

— Я ще зайду, — пообіцяла вона Аліні.

— Добре.

Хвіртка зачинилася.

Аліна залишилася посеред двору.

Звісно.

Саме тоді, коли розмова дійшла до найважливішого.

Вона знову взялася за килимок, але думками вже була далеко.

Втрачена онука.

Чому втрачена?

Якщо тут знали Якова, то мали знати й Марину.

Можливо, хтось пам’ятав і її саму?

Аліна замахнулася килимком і раптом почула голос Наталії Дмитрівни. Жінки ще не встигли відійти далеко.