Розділ 2: Імперія Хуаньянь

Імперія Хуанъянь, або як її ще називали, "Палаюче Полум’я", була землею вогняних рівнин, де палаци з червоного каменю виблискували, ніби були зроблені з самого сонця. Її мешканці славилися своїм неперевершеним мистецтвом володіння бойовими техніками, заснованими на елементах вогню. У них була легенда, що їх предки отримали цей дар безпосередньо від бога Вогню, який одного разу спустився до людей і подарував їм вогненну перлину — символ могутності й життєдайної сили.

У центрі імперії височів величний палац Імператриці, прикрашений золотими і рубіновими візерунками. Ця споруда була символом стабільності і непохитності, яку так цінували в Хуанъянь. Імператриця Айсян (Айсян означало "Чиста гармонія") була мудрою і справедливою правителькою. Вона мала граційність полум’я і водночас міць, яку могла розкрити, коли справа доходила до захисту її народу.

Її довге чорне волосся спадало хвилями до талії, а очі, схожі на розпечений янтар, завжди випромінювали теплоту, але за необхідності могли стати холодними, як розпечене залізо. Айсян виховувала свою доньку з такою ж суворістю й любов’ю, як свого часу її виховували пращури.

Донька Айсян, юна принцеса Лінхуей, була дзеркальним відображенням своєї матері. Її очі сяяли рішучістю і юнацьким запалом, а постава завжди була гордою. Лінхуей навчалася з малих років бойовим мистецтвам і мистецтву правління, адже одного дня вона мала стати спадкоємицею трону. Її довге темно-каштанове волосся, прикрашене золотими шпильками, було символом її статусу, а голос, хоча ще дитячий, вже відчувався владним.

Цього вечора Лінхуей сиділа на килимі біля ніг матері у залі, освітленій лише тьмяним світлом свічок. Айсян дивилася на неї з любов’ю і гордістю, але в її погляді було й щось інше — важливість моменту, який вона збиралася розкрити.

— Лінхуей, — м’яко промовила Айсян, — скоро настане час турніру. Ти готова?

— Так, матусю, я готова, — відповіла дівчина, сповнена рішучості.

— Добре, — кивнула Айсян, але в її погляді з’явилося легке занепокоєння. Вона підвелася і підійшла до важких дверей, що вели на терасу. Зачинивши їх, вона махнула рукою, і з її долоні злетіло вогняне світло, яке створило перед ними химерні картини, ніби вони опинилися серед хмар, де формувалися дивовижні образи.

— Сядь ближче, — наказала Айсян, і Лінхуей миттєво піднялася й підійшла ближче до матері.

Айсян почала свою розповідь, її голос звучав як тихе потріскування полум’я.
— Коли я була такою, як ти, мені мій дідусь розповів історію про втрачену імперію Тяньсин. Ти знаєш цю історію, Лінхуей?

— Так, — кивнула дівчина. — Це імперія, яку втратили через те, що мости зруйнувалися.

— Вірно, — погодилася Айсян, але її голос став серйознішим. — Та що ти знаєш про битву за центр правління світом?

Лінхуей похитала головою, а Айсян продовжила:
— Коли я вперше почула про це, я була приголомшена, так само, як ти зараз. Але я досі пам’ятаю, як тоді перед моїми очима з’явилося золоте світло. У ньому постала постать — бог. Він вручив нашому роду сувій і сказав, що кожна імперія повинна підготуватися. Битва за центр почнеться.

Айсян зробила паузу, вдивляючись у вогняне зображення, що виникло перед ними. Там були обриси мостів і сяйво імперії Тяньсин.

— І ось, через тисячоліття, цей час настав. Турнір відбудеться цього року.

Лінхуей затамувала подих, але потім запитала:
— Що станеться, якщо ми програємо, матусю?

Айсян подивилася на неї з теплом, але в її очах було щось більше — це була прихована рішучість.
— Ми не програємо, моя доню. Хуанъянь — це вогонь, і вогонь ніколи не згасне. Але пам’ятай, Лінхуей, справжня перемога — не в силі, а в гармонії.

Дівчина замислилася, її очі затрималися на сяючих картинах. Вона розуміла, що на її плечі лягла велика відповідальність, але водночас відчувала, що це її доля — стати тією, хто захистить Хуанъянь і його місце в цьому світі.