26

Опинившись у кімнаті, я одразу попрямувала до ліжка — мені потрібен був негайний перепочинок.

Алекс, на диво, мовчав і не читав мені нотацій. Хоч я й досі відчувала бурю емоцій, що вирувала в ньому.

Вирішив дати мені час оговтатися, перед тим як висловити все, що він думає про мене, про мій безвідповідальний вчинок, про мою недоречну поведінку загалом, про те, яка я ідіотка?

Стоп. Щось я подумки почала сама себе вичитувати замість нього. Мабуть, тому, що відчуваю провину. Через мене може постраждати він.

Урешті я не витримала.

— Годі вже зволікати, кажи все, що думаєш про мене, — встала з ліжка, розвернулась обличчям до Алекса. — Я більше не можу витримувати твоє ображене сопіння.

Щось вийшло якось надто грубо. Я трохи не так планувала сказати, а прозвучало ніби я звинувачую в усьому Алекса.

Він міцно стиснув щелепи.

— Я не хочу тебе більше нервувати. Сьогодні ти й так багато витримала. Тобі потрібно відпочити.

Нічого собі, яке благородство. Та я не збиралась відступати. Я вже налаштувалась на розмову. А що потрібно жінці для скандалу? Тільки її чоловік і бажання.

— Я відчуваю всі твої емоції, це фізично тисне на мене! Тому виговорись нарешті, щоб я дійсно змогла перепочити.

— Я зараз дуже злюсь на тебе. Не хочу сказати щось образливе в запалі. Мені самому варто охолонути.

— Впертюх який. Давай уже накричи на мене! Назви нерозумною дурепою! Бо саме такою я зараз себе й почуваю, — сльози навернулись мені на очі. — Я не змогла витримати тих їхніх пафосних розмов про те, як їм шкода, нестерпно чути, яка це для них трагедія! Не змогла змовчати й проковтнути ту брехню! А тепер ти, та й уся зграя, через мене в небезпеці! — я розридалась.

Алекс пригорнув мене до себе.

— Заспокойся, припини плакати. Я не вважаю тебе нерозумною. Можливо, запальною, безрозсудливою, впертою, безвідповідальною…

— Годі тобі, я вже зрозуміла, — схлипнула.

— Тобі стало легше? Виговорилась? Чи хочеш продовжити? — поцілував мене у волосся.

Я мовчки сопіла, не підводячи погляду. Що це раптом на мене найшло? Але й справді я почала почуватись краще. Через вагітність у мене жахливі перепади настрою.

— Який сенс зараз нам сваритись? Адже цим ми вже нічого не змінимо і ніяк собі не допоможемо, — спокійно промовив до мене Алекс.

Я уже й сама це розумію. 

— Варто подумати, що ми можемо зробити в цій ситуації, — продовжив він.

— Хіба ми зараз щось можемо? — підняла заплаканий погляд на Алекса. — Ми під вартою, відрізані від зовнішнього світу. Наша подальша доля повністю залежить від рішення старійшин.

— Чому тебе ця думка не відвідала раніше? До того, як ти вирішила відкрито звинуватити старійшин? — тяжко зітхнув Алекс.

Сама знаю. Потрібно навчитись краще стримуватись. Я глибоко вдихнула й видихнула — сльозами тут точно не зарадиш.

Двері нашої кімнати відчинилися. Зайшов охоронець.

— Старійшини вимагають вас негайно з'явитись, — мовив до нас не церемонячись.

Чому це раптом? Уже вирішили, як із нами вчинити? Я гадала, що будуть розмірковувати хоча б до завтра. Так поспіхом прийняли рішення. Я почала хвилюватись.

Алекс підійшов до мене й узяв за руку, надаючи впевненості. Я щось дійсно розклеїлась. Потрібно гідно прийняти їхнє рішення. Двом смертям не бувати, а однієї не минути. То чого боятись?

Старійшини чекали на нас у залі, там панувала похмура атмосфера. Максиміліана Холлі не було на його місці.

Ми з Алексом зайшли до зали, двері за нами гучно зачинились, і повисла гнітюча тиша.

Старійшини — любителі драматичних пауз. Чого так зволікають? Озвучили б свій вирок — і по всьому. Скільки можна тягнути? Адже очікування смерті гірше за саму смерть.

— Звідки у вас цей запис? — запитав Гамріз.

— У моєму кабінеті стоїть прихована камера, про яку знав тільки я, до недавнього часу, — відповів Алекс.

— Що ж, — промовив Гізенга, — сьогоднішній день виявився багатим на події, досить емоційним. Ми розпочнемо слідство в цій справі, але події давні, і знадобиться багато часу для з'ясування всіх подробиць. Враховуючи ваше становище, нами одностайно прийняте рішення дозволити вам повернутись додому.

Я видихнула з полегшенням. Невже все обійшлося?

— Але, — суворо продовжив Гізенга, — будьте готові, що вас можуть викликати в будь-який момент. Не намагайтеся втекти чи сховатись. Сподіваюсь, ви розумієте, які будуть наслідки, якщо ви спробуєте порушити наказ.

Він суворо зміряв нас поглядом.

Не думаю, що ми змогли б це зробити, навіть за всього нашого бажання. З їхніми можливостями вони миттєво нас вистежать. Тож тут краще підкоритись.

Та й, здається, усе йде як слід. То чому нам кудись тікати? Тому з виконанням цієї вказівки ми зможемо легко впоратись. Та й найближчим часом у мене будуть зовсім інші клопоти.

— Усі робочі чи будь-які інші поїздки, Альфо, тобі доведеться скасувати. До наступних вказівок вам заборонено покидати територію зграї, — розпорядився Естіано.

Неприємно, звісно, що з нами поводяться як із злочинцями, хоч ми тут постраждалі. Але зі старійшинами краще не сперечатися. Я й так тут наговорила вже стільки всього…

Після цього нам дозволили покинути резиденцію старійшин.

Зрозуміло, що ні можливості, ні бажання оглядати місцеві пам'ятки ми вже не мали. Вирушили найближчим рейсом додому. Ми тепер фактично під домашнім арештом. Та могло бути й гірше — вважай, нам пощастило.