24

Всю дорогу до Флоренції Алекс безперестанку мучив мене лекціями з етикету. Як мені слід поводитись у присутності старійшин, що можна говорити, а що ні.

Вимог виявилася незліченна кількість, але всі вони зводились до одного — постійно виявляти беззаперечну покору їхній волі.

Фактично поводитись потрібно так, щоб тебе не було видно й чути: нижче трави, тихіше води. Без дозволу не говорити, з усім погоджуватись, погляду не підводити — і все в такому ж дусі. І взагалі, краще буде, якщо я зовсім рота не відкриватиму, вдаватиму глухоніму.

— Мені що, при них навіть не дихати без дозволу?! — врешті не втрималась від шпильки на чергову порцію Алексових повчань.

Він окинув мене суворим поглядом.

— Зараз не до веселощів. Побудь хоч трохи серйозною. Нам не відома мета нашого візиту, і це насторожує. А з твоєю нестриманістю ми точно можемо втрапити в неприємності.

— Добре, не нервуйся тільки, — я підняла руки вгору, здаючись під його натиском. — Під час візиту вдаватиму покірну, скромну вовчицю, як того вимагають правила. А може, для кращого ефекту мені ще й тупенькою прикинутись? А що? З'явлюся там як пустоголова лялька — і до мене не буде тоді жодних претензій, — не змогла втриматись від глузливого зауваження.

— О Богине, допоможи нам! — простогнав Алекс.

Я й сама нервувала через цю поїздку. Такі от жартики — мій спосіб зняти напругу, знаю, що недоречні, але нічого не можу з собою вдіяти.

Чергова поїздка за кордон мене вражала, що й казати. Неймовірні краєвиди, архітектура міст. От якби тільки мета візиту була іншою…

Ми їхали в саму Флоренцію — місто легендарне, з тисячолітньою історією. Але знову я не могла насолодитись місцевими принадами повною мірою — чергові проблеми не давали цього зробити.

Часу розглядати культурні пам'ятки в нас не було. Ми одразу ж попрямували в маєток на прийом до старійшин. Я проводжала сумним поглядом через тоноване скло автомобіля веселих туристів, які безтурботно прогулювались містом.

Опинившись на місці, я затамувала подих від побаченого.

Будівля вражала своєю величчю, кожна деталь досконало продумана та ідеально розміщена — краса перехоплювала подих. За розкішшю, мабуть, із цією резиденцією не зрівняється жодна інша. Опиняючись тут, почуваєшся нікчемним створінням. Схоже, що саме на це й був розрахунок.

Ми чекали в невеликому приміщенні — в приймальні на зустріч, доки найсильніші світу цього проявлять нечувану великодушність і нас нарешті приймуть.

— І не говори нічого зайвого, а взагалі найкраще, якщо будеш мовчати, а говорити буду я, — знову діставав мене Алекс нотаціями.

Ніби недостатньо того, що ми чекаємо на прийом уже хтозна-скільки, він вирішив мене доконати нескінченними настановами на додачу.

Я нудилась тут — ми вже більше двох годин чекаємо. Та скільки ж можна? Вони навмисно маринують нас так довго? Щоб ми усвідомили своє місце? Прибули сюди за їхньою вимогою, а ці пихаті гади навіть п'яти хвилин свого часу не можуть приділити, щоб нарешті прояснити, для чого ми їм знадобилися. Настільки заклопотані справами чи просто забули про наше існування? Хто ж ми такі порівняно з ними?

— Довго нам іще чекати? — вкотре запитала в Алекса.

— Стільки, скільки буде необхідно, — спокійно відповів мені. — Тобі краще не дратуватись зайвий раз. Заспокойся. Коли старійшини будуть готові нас прийняти, тоді й покличуть.

— Може, вони вже забули, що ми тут на них чекаємо? Краще б у місто пішли прогулятись, ніж стирчати тут. — Невдоволено бурчала я. — Якщо вони такі зайняті, то навіщо ж наш час витрачати? Зайдемо до них пізніше, а зараз я б не відмовилась пройтись батьківщиною Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Данте. Це ж колиска епохи Відродження! — мовила з запалом, а потім знову додала понуро: — А ми даремно витрачаємо час, просиджуючи тут. Коли я ще отримаю таку можливість побути в настільки величному місті?

Двері в приймальню тихо відчинились, сюди зайшов Максиміліан Холлі — яка несподіванка. Я навіть не відчула його наближення. Втрачаю пильність, чи це чергові вибрики моїх гормонів, що вже не раз траплялись зі мною від початку вагітності? Відчуття то раптово загострюються, то взагалі зникають.

— Вітаю вас, старійшино, — одразу підійшов до нього Алекс.

— Раді приймати в себе Альфу клану Північного лісу Полісся з його парою, — беземоційно, офіційним тоном відповів Максиміліан.

Він перевів погляд на мене. Я ж скреготнула зубами, не змогла приховати власну неприязнь. Але все ж спробувала вдати ввічливу посмішку та привіталась.

— Вітаю вас, старійшино. — Алекс кинув на мене швидкий невдоволений погляд.

Що я вже встигла зробити не так? Недостатньо мило привіталась? Я ж дотримуюсь усіх його вказівок. А те, що я не навчилась добре лицемірити, то хай вибачає — досвіду ще замало в таких справах.

— Можна в вас поцікавитись про причину нашого візиту? — не втрималась від запитання.

Отримала черговий вбивчий погляд від Алекса. Максиміліан також невдоволено стиснув губи в тонку лінію.

— Скоро все дізнаєтеся. Була б моя воля — то й ноги б твоєї тут не було, — роздратовано відповів мені.

Я завмерла від здивування. А де поділась його маска холоднокровності? Схоже, наша неприязнь взаємна — навіть не зміг втриматися від їдкого зауваження.

Раптово мої чуття посилились. Я змогла відчути хвилювання Максиміліана, яке він майстерно намагався приховати за своїм роздратуванням. Він чомусь нервується. І причина цього — я.

— Хотів нагадати, щоб не говорили нічого зайвого, адже знаю вдачу твоєї вовчиці, Альфо, — суворо звернувся він до Алекса. — А ви — на моїй території, тож не осоромте мене перед іншими.

— Так, старійшино, — відповів Алекс.

Максиміліан роздратовано глянув на мене та вийшов.

Я залишилась стояти в розгубленості. Щось взагалі нічого не зрозуміла — що це щойно було? Він тому такий знервований, що хвилюється, аби я чого не втнула перед радою? Не схоже на нього. При нашій першій зустрічі в мене склалось про нього геть інше враження — його зовсім не хвилювали такі дрібниці.