12

Першим пішов чоловік, за ним попрямував хлопець. Охорона продовжувала стояти, доки я не пішла слідом, вони трималися позаду мене.

Ведуть під конвоєм, ніби якусь злочинницю.

Ми прийшли до затишної, світлої кімнати, мабуть, їдальні. Інтер'єр приміщення приємно вражав своєю витонченою лаконічністю, без зайвої помпезності.

Я зручно розмістилася на запропонованому місці за широким столом. Навпроти мене сів чоловік, хлопець відійшов і став біля стіни.

Я спочатку гадала, що мене зараз відведуть до якоїсь похмурої підвальної кімнати для допитів, але мої побоювання не виправдалися, чому я не могла не порадіти.

У кімнаті охорона залишила нас самих, зачинивши двері. Господарі дому мовчали, вивчаючи мене. Я робила те саме у відповідь.

Схоже, вони родичі, я помічала між ними певну схожість. Обидва міцної статури, але ж вони перевертні, тож в цьому немає нічого дивного. Обидва — яскраві представники нордичного типу: світловолосі, з блакитними очима, мужні риси обличчя, широкі вилиці, вольове підборіддя, суворий погляд. Прямо справжні вікінги, не вистачає тільки бороди та бойової сокири для повноти образу. В обох між бровами пролягає невелика складка, коли вони хмуряться. Точно батько та син, навіть звички однакові.

Але я зовсім не помічаю їхньої схожості з моєю матір'ю, а тим більше з собою. Єдине — колір шкіри, такий же блідий, і, можливо, розріз очей у нас однаковий. Та тут у половини жителів можна виявити такі риси. Але вони блакитноокі, а я маю медові очі, й волосся в мене темно-русяве, як і в матері, а не світле, як у них. Можливо, я помилилася з будинком, і це зовсім не родина Дальстрем.

До нас зайшла служниця з тацею. Вона виглядала саме так, як їх зображують у фільмах про давні часи: чорна закрита сукня нижче колін, суворого крою, білий чепчик і фартух. Волосся зібране в акуратну зачіску. Вона розставила на столі чайник, чашки та закуски і, не проронивши жодного слова, тихо залишила нас.

Я скептично провела її поглядом. Невже так досі живуть? Цікаво, а дворецький у них теж є? Уявила собі манірного суворого чоловіка, під стать господарям маєтку, що відчиняє двері гостям.

Довго ми ще в мовчанку гратимемо? Та першою я не почну розмову, почекаю, доки вони скажуть щось. Можливо, це проллє світло на їхні наміри.

Нарешті старший заговорив до мене.

— Назвись, хто ти і з якими намірами з'явилася в моєму домі, — без емоцій звернувся він до мене.

Я примружилася, не знаю, де я опинилася, а від цього залежить, як мені слід далі поводитися.

— Перш ніж запитувати чиєсь ім'я, зазвичай потрібно самому представитись, — відповіла йому.

Можливо, трохи нахабно з мого боку, враховуючи становище, в яке я зараз потрапила, та я не маю особливого вибору. Мені вкрай потрібно з'ясувати, з ким маю справу, щоб знати, що можна їм говорити, а що ні.

— Як ти смієш?! — скипів юнак.

Його порив припинив одним поглядом мій співрозмовник. Хлопець скрипнув зубами та змовк, люто буравлячи мене очима. А я вмію швидко завойовувати прихильність до себе. Навіть ще не встигла нічого особливо сказати, а вже відчуваю люту ненависть до своєї скромної персони.

Чоловік ледь посміхнувся.

— Я зовсім не відчуваю від тебе страху, враховуючи твоє теперішнє становище. Ти або безрозсудно хоробра, або не настільки розумна, якою здалася на перший погляд, що навіть не усвідомлюєш, у яку халепу вскочила.

Це він мене так образити намагається? Але я й сама тепер розумію, наскільки це була ідіотська затія, та відступати пізно.

— Можливо, потроху того й іншого, — відповіла йому.

— Гаразд, вшаную твою відвагу, — знову посміхнувся він, — я Мікаель Дальстрем, альфа клану вовків Туманних гір Ескільстуна, теперішній голова дому Дальстрем.

Я непомітно видихнула з полегшенням. Усе ж я потрапила куди потрібно, але ще рано розслаблятися.

— Хм, тепер ти точно впевнилася, хто я. Але досі не відчуваєш страху, навіть тримаєшся на рівних. Ти мене зацікавила. То хто ж ти?

— Я Ліка Маленко, — почала говорити, але Мікаель мене перебив.

— У твоїх документах вказане інше ім'я, — примружився, дивлячись на мене.

— З певних причин я не могла приїхати сюди під своїм справжнім ім'ям, тому довелося скористатися цими документами, — пояснила йому.

Не думала, що вони так швидко все з'ясують, хоча в них же моя сумка, з якою я тут з'явилася, а паспорт я прихопила з собою. Очевидно, перевірили її вміст, покопалися в моїх речах і знайшли там документи. Звісно, передбачливо, але не дуже ввічливо з їхнього боку.

— Отже, насправді тебе звати Ліка Маленко. Але це ім'я також нічого не говорить мені про тебе і про причину твого візиту, — сказав Мікаель.

— Так, це ім'я нічого не скаже про мене, бо воно дане мені людьми, серед яких я росла вісімнадцять років.

— Безглузда заява, — знову озвався хлопець.

Я кинула на нього невдоволений погляд, він починав мене дратувати своїм зухвальством. Але не можна виходити з себе, потрібно зберігати холодний розум.

— Ви ж знаєте, що я кажу чисту правду. Якби я збрехала, то відразу відчули б це, — звернулася я до альфи.

Він кивнув у відповідь.

— Продовжуй. Спочатку ми вислухаємо тебе, а потім будемо судити про сказане.

Я зібралася з духом і продовжила.

— Мене звати Ліка Маленко, але ім'я, дане мені при народженні батьками, — Анжеліка Едегор.

— Едегор? — задумливо сказав Мікаель, нахмурившись. — Не думав я, що хтось із цього роду вцілів.

— Можливо, це інший рід, батьку, або вона якась далека родичка, — з насмішкою мовив хлопець.

Я важко зітхнула, його недоречні репліки стають дедалі дратівливішими.

— Дозволите мені продовжити? — звернулася я до альфи, ігноруючи хлопця.

Вони так і будуть перебивати через кожне моє слово? Так наша бесіда затягнеться на цілий день, а до суті розмови навіть не доберемося.

Мікаель Дальстрем кивнув мені на знак згоди.

— Мої батьки — альфа зграї вовків Скандинавських гір Сундасора Андерсон Едегор та Елеонора Дальстрем.