12

Першим пішов чоловік за ним попрямував хлопець. Охорона продовжила стояти, доки я не пішла слідом, вони тримались позаду мене. 

Ведуть під конвоєм, ніби якусь злочинницю.

Ми прийшли до затишної світлої кімнати, мабуть столова. Інтер'єр приміщення приємно вражав своєю витонченою лаконічністю, без зайвої помпезності. 

Зручно розмістилась на запропоноване місце за широким столом. Навпроти мене сів чоловік, хлопець відійшов та став біля стіни. 

Я спочатку гадала, що мене зараз відведуть до якоїсь похмурої підвальної кімнати для допитів, але мої побоювання не виправдались, чому я не могла не порадуватись.

В кімнаті охорона залишила нас самих, зачинивши двері. Господарі дому мовчали вивчаючи мене. Я робила те ж саме у відповідь. 

Схоже вони родичі, я помічала між ними певне сходство. Обидва міцної статури, але ж вони перевертні, то ж в цьому нічого дивного. Обидва яскраві представники нордичного типу, світловолосі, з блакитними очима, мужні риси обличчя, широкі гострі скули, вольове підборіддя, суворий погляд. Прям справжні вікінги, не вистачає тільки бороди та бойової сокири для повноти образу. В обох між бровами пролягає невелика складка, коли хмуряться. Точно батько та син, навіть звички однакові.

Але я зовсім не помічаю схожості їх з моєю матір'ю, а тим більше з собою. Єдине - колір шкіри, такий же блідий та можливо розріз очей у нас однакові. Та тут в половини жителів можна виявити такі риси. Але вони блакитноокі, а я маю медові очі та й волосся в мене темнорусяве, як і в матері, а не світле як у них. Можливо я помилилась із будинком і це зовсім не родина Дальстрем. 

До нас зайшла служниця з тацею. Вона виглядала саме так як їх зображують у фільмах про давні часи. Чорна закрита сукня нижче колін, суворого крою, білий чепчик і фартух. Волосся зібране в акуратну зачіску. Вона розставила на столі чайник, чашки та закуски і не проронивши жодного слова тихо залишила нас. 

Я скептично провела її поглядом. Невже так досі живуть? Цікаво, а дворецький у них теж є? Уявила собі манірного суворого чоловіка під стать господарям маєтку, що відкриває двері гостям.

Довго ми ще в мовчанку гратимемо? Та першою я не почну розмову, почекаю доки вони скажуть щось. Можливо це проллє світло на їхні наміри.

Нарешті старший заговорив до мене. 

- Назвись хто ти і з якими намірами з'явилась у моєму домі, - без емоційно звернувся до мене.

Я примружилась, не знаю де я опинилась, а від цього залежить, як мені слід далі поводити себе.

- Пепед тим як запитувати чиєсь ім'я, зазвичай, потрібно самому представитись, - відповіла йому.

Можливо трохи нахабно з мого боку, враховуючи становище в яке я зараз потрапида та я не маю особливого вибору. Мені вкрай потрібно з'ясувати з ким маю справу, щоб знати, що можна їм говорити, а що ні.

- Як ти смієш?! - скипів юнак.

Його порив присік одним поглядом мій співрозмовник. Хлопець скрипнув зубами та змовк, люто буравлячи мене одним поглядом. А я вмію швидко завойовувати прихильність до себе. Навіть ще не встигла нічого особливо сказати, а вже відчуваю люту ненависть до своєї скромної персони.

Чоловік ледь посміхнувся. 

- Я зовсім не відчуваю страху від тебе, враховуючи твоє теперішнє становище. Ти або безрозсудно хоробра, або не настільки розумна, якою здалась на перший погляд, що навіть не усвідомлюєш в яку халепу вскочила.

Це він мене так образити намагається? Але я й сама тепер розумію наскільки це була ідіотська затія та відступати пізно.

- Можливо всього по троху, - відповіла йому.

- Гаразд, уважу твою відвагу, - знову посміхнувся він, - я Мікаель Дальстрем, Альфа клану вовків туманних гір Ескільстуна, теперішній голова дому Дальстрем.

Непомітно видихнула з полегшенням. Все ж, я потрапила куди потрібно, але ще зарано розслаблятись.

- Хм, тепер ти точно впевнилась хто я. Але досі не відчуваєш страху, навіть тримаєшся на рівних. Ти мене зацікавила. То хто ж ти?

- Я Ліка Маленко, - почала говорити, але Мікаель мене перебив.

- У твоїх документах вказане інше ім'я, - примружився дивлячись на мене.

- З певних причин я не могла приїхати сюди під своїм справжнім ім'ям, тому довелось скористатись цими документами, - пояснила йому.

Не думала що вони так швидко все з'ясують, хоча у них же моя сумка з якою я тут з'явилась, а паспорт я прихопила з собою. Очевидно перевірили її вміст, покопались в моїх речах і знайшли там документи. Звісно завбачливо, але не дуже ввічливо з їхнього боку.

- Отже, насправді тебе звати Ліка Маленко. Але це ім'я також нічого не говорить мені про тебе і про причину твого візиту, - сказав Мікаель.

 - Так, це ім'я нічого не скаже про мене, бо воно дане мені людьми, серед яких я росла вісімнадцять років.

- Сміховинна заява, - знову відгукнувся хлопець.

Я кинула на нього невдоволений погляд, він починав мене дратувати своїм зухвальством. Але не можна виходити з себе, потрібно зберігати холодний розум.

- Ви ж знаєте, що я говорю чисту правду. Якби я збрехала то відразу відчули б це, - звернулась я до Альфи.

Він кивнув у відповідь.

- Продовжуй. Спочатку ми вислухаємо тебе, а потім будемо судити про сказане.

Я зібралась з духом і продовжила.

- Моє ім'я Ліка Маленко, але ім'я дане мені при народженні батьками Анжеліка Едегор.

- Едегор? - задумливо сказав Мікаель нахмурившись, - не думав я, що хтось з цього роду вцілів.

- Можливо це інший рід, батьку, або вона якась далека родичка, - з насмішкою мовив хлопець.

Я тяжко зітхнула, його недоречні репліки стають все більш дратівливими.

- Дозволите мені продовжити? - звернулась я до Альфи ігноруючи хлопця.

Вони так і будуть перебивати через кожне моє слово? Так наша бесіда затягне на цілий день, а до суті розмови навіть не доберемось.

Мікаель Дальстрем кивнув мені на знак згоди.

- Мої батьки Альфа зграї вовків скандинавських гір Сундансора Андерсон Едегор та Елеонора Дальстрем.