11

Я потроху стала приходити до тями: голова гуділа, тіло затекло. Мене кудись несли, перекинувши через плече, — точно як мішок.

Я прислухалась: тут тільки один перевертень, той, що мене ніс. Більше нікого поряд не відчуваю. Потрібно діяти негайно — він може будь-якої миті зрозуміти, що я опритомніла.

Він тримав неміцно, а лиш злегка притримував однією рукою, щоб я не звалилась додолу. Хоч із цим пощастило.

Різко підібгала коліна й уперлась йому в грудну клітку, ліктем сильно вдарила у вухо і відштовхнулась від нього, приземлившись на землю.

Голова запаморочилась — я ще не зовсім оговталась. Притрималась рукою за стіну, щоб не впасти. Не знаю, який препарат мені вкололи, але я не могла ще чітко мислити, і тіло не зовсім слухалось.

Охоронець (а це був саме той чоловік, що напав на мене біля входу) похитнувся, відступив на кілька кроків. Мій удар його дезорієнтував. Чоловік голосно вилаявся, притримуючись за почервоніле вухо. Він не очікував від мене такого спротиву.

Я не стала чекати, доки він оговтається. Коли відновила рівновагу, швидко підскочила до нього. Посилила тіло, вдарила ногою в бік живота, де закінчуються ребра. Він зігнувся від цього, а тоді з розвороту знову завдала удару в голову.

Ледь сама не впала, насилу встояла. Почула хрускіт від удару — щось я йому таки зламала. Та не стала розглядати результат своєї атаки, розвернулась і побігла на пошуки виходу.

Якою ж поганою ідеєю було з'явитись тут без попередження. Мабуть, потрібно було спершу їм зателефонувати і домовитись про зустріч.

Я швидко бігла коридором, натрапила на якісь двері, спробувала їх відкрити — замкнено. Рвонула до інших — теж не відмикаються.

Прокляття!

Побігла далі — поворот, ще один. Та тут цілий лабіринт! Як мені тепер вибратись звідси?!

Чергові двері на шляху, я їх перевірила — відчинились. Рвонула за ручку і вискочила на подвір'я. Почула галас позаду: мене переслідував уже не один перевертень. Зачинила двері й підперла якоюсь палицею, яку знайшла поряд. Надовго це їх не затримає.

Стала крутити головою на всі боки. Де я опинилась? Куди мені тікати далі?

Схоже, це задній двір, запасний вихід із цього маєтку, чи щось таке. Потрібно дістатись паркана й перелізти через нього, а далі тікати в місто.

Я більше не мала жодного бажання знайомитись із родичами матері після такого «теплого прийому». Чому на мене напали? Чи це такі місцеві звичаї гостинності? Хочу якомога швидше забиратись звідси. Погуляла трохи, світ побачила — і годі з мене. Час повертатися додому.

А територія чимала, густо засаджена деревами. Я навіть не бачу огорожі, та десь же вона має бути. Територія маєтку не може бути нескінченною. Я пришвидшилась: мала непереборне бажання якомога швидше покинути це місце.

Вискочила на галявину, більше схожу на тренувальний майданчик. Галявина рівної прямокутної форми, по всій її площі — невисока, акуратно підстрижена газонна трава. Та я зараз не маю часу оцінювати принади цього місця.

Хотіла обігнути його — не мала бажання пересуватись відкритою місцевістю.

Відчула вороже наближення з правого боку. За секунду до мене вискочив молодий перевертень, на вигляд лиш трохи старший за мене.

Він різко кинувся в мій бік. Я ледь встигла ухилитись від сильного удару, виставила блок рукою. Не зроби я цього, мені точно довелося б скрутно. Він вклав багато сили в цю атаку. Але навіть так синець залишиться добрячий. Добре, хоч кістки вціліли.

Та що ж це таке! Чому тільки мене хтось тут бачить — відразу намагається напасти?! Що я вже встигла такого зробити?!

Та довго розмірковувати над цим я не змогла. Довелося виставити блок від ще одного удару хлопця. Я змістила його руку вбік і нанесла удар у відповідь коліном. Швидко відскочила.

Із ним, так само як і з Лютим, потрібно тримати дистанцію, щоб мати можливість ухилятись.

Хлопець потер рукою вдарене підборіддя, щось суворо промовив до мене шведською.

— Та не розумію я вашої мови! — вигукнула я у відповідь.

Він здивувався, почувши мою рідну мову.

Я не стала чекати наступної його атаки: знову підскочила та спробувала завдати якоїсь шкоди.

Маю дезорієнтувати його, щоб виграти трохи часу для втечі. Шанс перевірити, чи не пройшли дарма тренування з Лютим.

Вклала багато сили в удар — навіть посилення вдалось, — а тоді нанесла ще один і ще. Але нічого не вийшло. Він усі їх заблокував.

Ох і сила в нього! Я з такою силою цегляну стіну в будинку пробила б, а він навіть не поморщився.

На галявину позаду вискочило кілька охоронців. Один із них мав розбитий ніс. Тепер зрозуміло, куди я поцілила охоронцю. Так йому й треба. Але що робити мені тепер? Один на один я ще мала якісь шанси, але зараз сили явно нерівні.

Хлопець знову щось сказав шведською, дивлячись на мене. Звісно, я нічого не зрозуміла. До хлопця звернувся охоронець. Після цього він заговорив до мене англійською.

— Чому ти напала? Що тобі тут потрібно? — суворо сказав він. — Краще здавайся, перевага на нашому боці. Тобі не вдасться втекти.

— Це я напала?! — не витримала я таких безглуздих звинувачень.

Яке зухвальство! Це хто тут на кого напав. Я тут, взагалі-то, жертва. Лють скіпала в жилах.

— Це на мене напав цей, — я махнула головою на охоронця з розбитим носом, — вирубив шокером, щось вколов і заніс усередину. Я лиш захищалась, намагаючись вирватись звідси!

Я важко переводила подих, люто дивлячись на них.

Хлопець оцінювально подивився на мене, перекинувся кількома словами з охоронцем. Той став йому щось пояснювати — і все шведською, тож я, звісно, не зрозуміла жодного слова. А тоді хлопець звернувся до мене англійською:

— Пройдеш з нами. Поспілкуєшся з батьком. — і розвернувся, хотів уже йти.

О, це вже ні! Я не збираюсь після такого поводження тепер спокійнісінько в усьому їх слухатись та виконувати все, що скажуть.

— Не смій так зі мною розмовляти! — мовила я загрозливим голосом. — Я не потерплю такого ставлення, ніби я злочинець.