9

Я, крекчучи, підвелась, ніби стара бабця — усе тіло боліло. Лютий у ролі тренера — безжальний монстр. Те, що перевертні швидко відновлюються, ще не привід так наді мною знущатися під час тренування. Та годі мені уже жалітися. Я повинна якомога швидше почати діяти.

Прислухалась — Лютого вже не відчуваю, це добре. Потрібно якнайшвидше повертатися додому.

Я взяла свої речі й помчала лісом, намагаючись не звертати уваги на нестерпний біль у м’язах і втому.

Удома швидко прийняла душ і прихопила із собою заздалегідь налаштовану сумку. І вирушила, ніби на тренування з тхеквондо. Добре, що вокзал знаходився зовсім неподалік.

Цього разу мені не потрібна така конспірація, як минулого. Достатньо буде вирватися з міста, доки Лютий нічого не запідозрив, а там далі можна буде спокійно подорожувати.

Я дісталась вокзалу, придбала квиток. Була як на голках, постійно прислухалась, чи не відчую поряд присутності бети або когось зі зграї. Хвилини тягнулися болісно довго. Нарешті оголосили посадку на мій рейс. Я зайняла своє місце, але все ще не могла заспокоїтися, доки ми нарешті не рушили, — аж тоді я змогла з полегшенням видихнути.

Мені вдалося. Добре, що бета заклопотаний справами зграї й не має можливості весь час за мною стежити.

Автобус розмірено їхав дорогою. Мені потрібно дістатися в інше місто, де є міжнародний аеропорт, а звідти можна вирушити у Швецію.

Я зручно вмостилась у кріслі. Доки є час, можна трохи подрімати. Мені потрібно відновити сили після ранкового тренування.

Та автобус різко загальмував. Я ледь не вдарилась у спинку сидіння попереду, добре, що вчасно встигла виставити руки.

Недобре передчуття закралося в душу, але я до останнього сподівалась, що зупинка з якоїсь причини, яка не стосується мене. Але мої сподівання розбилися вщент, коли до салону зайшов розлючений бета.

Я фізично відчувала гнів, що йшов від нього. Втиснулась у крісло, намагаючись стати якомога непомітнішою. Та, звісно, це мене зовсім не врятувало. Хіба можливо сховатися від перевертня з його надлюдськими чуттями?

«Все ж варто було більше постаратися приховати свою особистість і не настільки зухвало їхати з міста, а поводитися обережніше», — запізніло подумала я, але вже нічого не можна змінити.

Лютий швидко обвів салон поглядом, без проблем визначив мене й рушив до мого місця.

— Виходь, — грізно мовив до мене.

Пасажир, що сидів на сусідньому місці, різко підхопився, звільняючи мені шлях.

От же ж джентльмен знайшовся! Краще б спробував мене захистити від бети. Але ні водій, ніхто з пасажирів не наважувався навіть слова вимовити проти — настільки загрозливий вигляд мав зараз Лютий. Схоже, лицарів, готових прийти на допомогу дамі в біді, вже давно не залишилося серед нас.

Я розмірковувала десь з хвилину, чи можу я щось вигадати, аби втекти від бети, але так нічого не спало на думку. Він зараз у такому стані, що, щоб я не сказала, до нього не дійде, а якщо почну опиратися — просто силоміць витягне з салону. Тому, щоб зберегти залишки власної гідності, я підвелась із місця, прихопила сумку й вийшла з автобуса.

Стала на узбіччі, очікуючи, що скаже Лютий. Я впевнена, він мовчати не буде.

Але бета мовчки, роздратовано ходив з боку в бік. Щойно поглянувши на мене, у нього починалося обернення, яке він намагався стримати з останніх сил.

Тому я вирішила заговорити першою.

— Я знаю, ти злишся через те, що я тебе не попередила про від’їзд. Але я повинна поїхати, і тобі доведеться з цим змиритися. Я знала, якою буде твоя реакція, тому й промовчала. Планувала сповістити тебе пізніше, коли б уже була далеко. Точно знала, що ти станеш на заваді.

— Альфа чітко сказав — дочекатися його тут, — зміг нарешті опанувати себе Лютий.

— Ця поїздка запланована давно, я лише вирішила прискорити її за даних обставин. Невже мені даремно сидіти тут, коли я можу зробити щось корисне? Ти ж знаєш, у якій ситуації ми перебуваємо — готуємося до війни. І потрібно зробити все можливе, щоб посилити нашу зграю. Отож, саме цим я й збираюся зайнятися. А сидячи тут, я не зможу цього зробити.

— Алекс дав чіткі вказівки, — знову почав повторювати Лютий раніше сказане, суворо карбуючи кожне слово. — Залишатися в зграї. Чекати його повернення.

Він нахмурився, замовк на хвилину, стримуючи перетворення. Коли повернув контроль, продовжив говорити.

— От коли він повернеться, тоді й обговориш із ним усе, що забажаєш. А зараз ти будеш сумирно сидіти вдома й чекати на нього, доки я за тебе відповідаю! Зрозуміла мене?!

— Не смій. Мені. Наказувати! — промовила низьким голосом із нотками гарчання.

Мою вовчицю страшенно розізлило те, як спілкувався Лютий, його зухвала поведінка. Він наказував — мені, домінантному вовку! Лють сколыхнулася всередині, майже цілковито затуманюючи розум.

Я поглянула йому просто в очі й прогарчала:

— Я поїду, і ти не зможеш мені завадити! — Лютий завмер, ніби в якомусь трансі, його очі стали скляними. Я продовжила: — Ти зараз сам повернешся в зграю і залишиш мене в спокої!

Він мовчки попрямував до свого авто, ніби робот, сів у нього й поїхав у бік міста. Я продовжувала стояти з відкритим ротом, ошелешена тим, що щойно сталося. Мій гнів різко змінився здивуванням.

— Ем… А що це щойно було? — заговорила сама до себе. — Це я з ним таке зробила? Як це в мене вийшло? Це був якийсь вплив домінантного вовка, чи це ще одна властивість крові роду матері проявилась?

Та я швидко опам’яталась. Потрібно якнайшвидше забиратися звідси. Хто знає, скільки протриває цей стан, у який я загнала Лютого.

Прокляття, автобус уже давно поїхав. І як мені тепер дістатися, куди потрібно?

Я підхопила сумку із землі й пішла в потрібному напрямку. Зупинялась, коли чула машину, намагалась зловити попутку. Це нарешті вдалося, хоч і не з першої спроби.

Мене підібрав літній чоловік добродушної зовнішності, трохи повнуватий й уже із залисинами. Він прямував майже туди, куди мені було потрібно, тож, вважай, пощастило. По дорозі ми розговорились. Він почав мене по-батьківському повчати: