7

Ранок не приніс мені очікуваної розради. Увечері я ледве змогла заснути, відчуття тривоги не полишало ні на мить. Я довго крутилася з боку на бік. Туга через розлуку з Алексом наростала. Він говорив, що з часом я перестану так гостро відчувати його відсутність, але поки що мені дуже не вистачало його поряд.

Я прокинулась невідпочилою, розсіяною та роздратованою. Міцна кава теж особливо не зарадила.

Я механічно розмішувала ложкою цукор, який вже давно розчинився в охололому напої, але продовжувала мішати, не помічаючи цього. Думками зараз була далеко звідси.

Весь час розмірковувала, де знаходиться Алекс та як я можу йому допомогти. Але поки що так нічого і не змогла вигадати.

Я навіть не помітила приходу Лютого. Не знаю, скільки разів він мене кликав, але відреагувала на його присутність лише тоді, коли він струснув мене за плечі.

Кілька разів кліпнула очима, фокусуючи на ньому погляд.

— Лютий? Що ти тут робиш?

Він нахмурився, стурбовано поглянувши на мене.

— Тренування, пам'ятаєш? — коротко відповів.

— А, так, тренування, — флегматично озвалася.

Я досі обмірковувала від'їзд Алекса, Демира і, можливо, інших альф зграй з Альянсу, те, що мені сказала Наташа про зграї, і що мені з цим робити.

Взяла сумку для тренувань і пішла на подвір'я, прямуючи до міста. Мене знову окликнув Лютий.

— Ліко, ти куди?

— На тренування з тхеквондо, — розгублено відповіла.

— Яке ще тхеквондо?! — почав дратуватися Лютий. — Я тебе треную, пам'ятаєш?! Та що з тобою сьогодні коїться?! Ледве догукався, але ти все одно літаєш десь далеко в хмарах. Візьми себе в руки!

Я потерла руками обличчя, кілька разів ляснула по щоках. Справді, та що це я?

Трохи підбадьорилась. Тренування — те, що мені зараз необхідно, щоб прочистити голову.

— Я майже не спала цієї ночі, тому такий стан, — почала було говорити, але зупинила себе. Чому це я перед ним виправдовуюсь? Щось я зовсім розкисла. Час брати себе в руки. — То що там із тренуванням, Лютий? Які задачі на сьогодні?

Він невдоволено подивився, але все ж зволив відповісти.

— Пробіжка, а далі подивимось, на що ти сьогодні здатна. — І став далі тихіше бурчати собі під носа: — І надала ж мені морока тебе в учениці.

Я довго бігла лісом, знову не вийшло використати прискорення. Нарешті вийшла на галявину, де давно очікував Лютий. Помітивши мене, він невдоволено цокнув язиком.

— Для чого тренування зараз? — не витримала я. — Краще б допоміг придумати, як допомогти Алексу!

— Він не просив допомоги. А тим паче — від тебе, недолугої людини, яка виявилась перевертнем! По-іншому тебе й не назвеш. Ти досі мислиш по-людськи.

Я загарчала на його слова. Знову він доводить мене до сказу. Та Лютий не збирався зупинятись на цьому.

— Наказ альфи — залишатись тут, чекати його повернення і продовжити твої тренування. Усе чітко й зрозуміло, — завершив Лютий.

— Хочеш сказати, я повинна слухняно сидіти тут, не знаючи, що з ним, де він? А раптом щось трапилось і він потребує допомоги? А я, нічого не знаючи, повинна спокійно тренуватись?

Я почала злитись ще більше, мої очі спалахнули вовчим відблиском. Відчула початок трансформації. Потрібно негайно заспокоїтись, варто вчитися тримати себе в руках. Якщо навіть Лютому так легко вдається вивести мене з рівноваги, то як я тоді збираюсь впоратись зі старійшинами?

— Що ти, недововчице, можеш зараз зробити? — знову почав мене діставати він. — Ти навіть ще не навчилась контролювати свою силу, запальна, нестримана. З чого ти взяла, що йому потрібна твоя допомога? Вирішуєш самостійно, що робити, не зважаючи на поради досвідченіших. Та від тебе тільки одні проблеми, які доводиться розгрібати альфі!

— Не смій так говорити! — вкрай розлютилась я.

Схопила валун, що лежав поряд, і жбурнула в Лютого. Він ледве встиг ухилитись, не очікуючи від мене такого. На цьому я не збиралась зупинятись, відломила чималий шматок стовбура поваленого дерева та знову жбурнула в нього.

Я важко переводила подих — кидатися такими важкими предметами не просто, хоча це допомогло вгамувати мій гнів.

Лютий легко ухилився і від цієї атаки.

— Дуже добре. — Похвалив він мене. — Щоправда, над влучністю треба ще попрацювати.

— Що? — не зрозуміла я такої різкої зміни в ньому.

— Кажу, що ти, коли розлючена, погано влучаєш у ціль. Та загалом непогано. Запам'ятай це відчуття. Злість допомогла тобі відкинути зайві думки про те, як потрібно використовувати власну силу. Ти зовсім не думала, як зміцнити тіло, використати силу вовчиці. У тебе була лише мета — прибити мене. І в тебе чудово вийшло відвернути обернення і застосувати вміння в людській подобі. Я це зрозумів учора, як тебе ефективно тренувати, коли ти стіну проломила. Як виявилось, я не помилився.

— То що, ти зараз навмисно доводив мене до сказу?! Заради тренування?! І все, що ти сказав, лише щоб вивести мене з себе?

— Так, я навмисно тебе злив. Але те, що я сказав... Чому ти вирішила, що Алекса треба рятувати? Він альфа, старійшини точно йому не зашкодять. Не вигадуй собі дурниць і займись чимось корисним. Наприклад, тренуйся, щоб стати сильнішою.

— О, так. Раніше це їх дуже зупиняло, — сказала я з сарказмом.

Отже, гад, доводив мене до затьмарення розуму для тренувань, значить!

— Тобто, це ти про що? — здивувався Лютий.

Здається, через злість я сказала зайвого.

— Ні про що, — огризнулась я. — Це я мала тебе бісити для тренування, а не навпаки! Але через те, що програла парі, мушу терпіти знущання від тебе. — невдоволено відповіла.

— Що поробиш, життя несправедливе, — просто знизав плечима Лютий.

Від нього так і віяло самовдоволенням та зухвальством. Як же мені хотілося стерти цю посмішку з його обличчя! Я скреготнула зубами в безсилій люті.

Спробувала заспокоїтись, не варто вестись на його провокації. Пригадала відчуття, коли жбурнула валун вперше, і спробувала повторити. Та на цей раз я не змогла зрушити каменюку, що лежала поряд, навіть на сантиметр.