Гостя

   Жури- крихітне село оперезане величними горами. Село, яке пахне вологим мохом, білими грибами, хвоєю, свіжовикошеною травою, горними студеними річками... В прозорому повітрі немов розчинилися спокій та умиротворення. 
   Простяглася курна дорога між старих хатинок. Дерев'яні споруди з кам'яною основою та дахом, покритим старою черепицею, створюють відчуття швидкоплинності часу. Кожна оселя зберігає в собі історію своїх господарів, і це надає додаткової загадковості.
   Тут, на краю села, в похилившій с віком хатині, мешкає подружжя. Дід  Марко та бабця Юстина. Вже 55 років ділили вони подружнє життя на двох. Багато чого  пройшли тримаючи один одного під руку. І зараз, сидять вони біля столу, слухають вітер за вікном. 
- Надме дощу, мабуть. Ох, віртисько! - Дивлячись на сірі хмари за шибкою промовив Марко.
-Егеж, егеж..- тремтячим від своїх літ голосом ,відповідала старенька. 
  Тихенько потріскували дрова в плиті, а біля грубки грівся кіт, звернувшись бубличком. За вікном застукав дощ.Розбивалися об скло великі краплі і стікали долу залишаючи після себе мокру смужку. 
  Раптом в двері постукали. Потім нетерпляче ще раз і ще. 
- Хто це по такій негоді?- здивовано мовив Марко і тяжко поплентався  до дверей. Відкрив двері і в обличчя старому дмухнув холодний вітер. Він опустив очі і остовбенів від побаченого. На порозі сиділа молода дівчина. Чорне довге волосся, мокре від дощу, прилипло до обличчя, до худих плечей, спини. Вона сиділа на холодному бетоні в одній сорочці білого кольору. Ноги були босі.
-Дитино! Як ти ж тут опинилася. Вставай мерщій. Ходім до хати. Захворіти так не довго. - Марко почав їй допомагати встати. Хитаючись вона зайшла до хати. Вода з її тіла стікала і утворювала калюжі. Юстина, побачивши таке охнула й взялася за сердце. 
- Марко, давай скоріш ковдру. Треба її зігріти. Швидше! - Старенька взялася витерати дівчину.