Розділ 16.3

Поліна

Ми обережно увійшли в другу кімнату, куди не потрапляли промені світла. Посвітивши ліхтариком, я помітила глибокі полички, вони висіли по всьому периметру кімнати, і тільки прохід до наступної секції розділяв їх.

Я посвітила в неї і побачила незнайому рідину або слиз. Діставши з кишені коробочку сірників, черкнувши одним сірником об коробочку, в мить загорілося маленьке полум'я. Поклавши цей вогник у рідину, вона миттю спалахнула, і перший бік кімнати висвітлився червоно-жовтим полум'ям. Павло, помітивши мою діяльність, повторив так само. 

У центрі залу виднілися старовинні барельєфи, що зображували стародавні битви і незвичайні візерунки цих племен. Примружившись, я вдивлялася і роздивлялася малюнки, що було важко, світло від полум'я сильно різало очі. 

- Щось тут не так, - тихо зауважила я, піднімаючи руку, тим самим зупиняла решту, - це місце занадто... ідеальне. Ніхто просто так не залишив би його недоторканним. 

Ватажок протилежної команди, що знаходився поруч, кивнув. Його погляд прослизнув по кам'яних стінах і стелях. 

- Пастки, - прошепотів він.

У цей момент, як за командою, пролунало клацання.

- Обережно! - Крикнула Оксана, але було пізно.

Зі стін із характерним звуком вилетів арбалетний болт, він промайнув прямо переді мною, але я встигла відхилитися. Слідом за ним вилетів ще один, але він із силою встромився в кам'яну підлогу, прямо біля моїх ніг. 

- Назад! - Вигукнув Павло іншим, кидаючись до мене. 

Але тут, з протилежної стіни, активувався другий механізм. Заховані в різних місцях зброї, почали стріляти, з разючою швидкістю, що було не звично, адже минуло багато часу відтоді, як їх зарядили і спроектували. 

Стріли летіли з усіх боків, встромляючись у кам'яні стіни або підлогу. Валера і Нік відвели команду від входу, сховавшись у глибині коридору. Стріли не долітали туди, і я точно знала, що з ними все буде гаразд і вони не постраждають. 

Я, вдихаючи, зробила перекид убік, ухиляючись від чергової стріли. Було зрозуміло, що пастка спрацювала не випадково. Можливо, коли я йшла, наступила на кнопку або батіг, що й послужило активації. 

- Нам потрібно дійти до кінця, - прокричав Павло, ухиляючись від стріл, навіщо він пішов за мною, - там, може, є важіль або кнопка деактивації. 

Я погодилася, а він рвонув уперед, ухиляючись від чергового залпу, стрибаючи через простір, у якому болти встромлялися в підлогу. 

Йдучи за ним, я відчувала, як знаряддя свистіли просто в мене над головою. Лише бажання жити, та фізична підготовка, допомагали мені не впасти в паніку і ступор. 

Коли Павлу вдалося дістатися до кінця, куди стріли не могли долетіти й покалічити нас, він простягнув мені руку, я схопила її, що допомогло швидко пробігти черговий залп. Підійшовши до важеля, ми різко потягнули його в низ. Почувся скрегіт металу, після чого арбалети перестали стріляти.  Тиша повисла в повітрі, і тільки важкий подих нашого дихання порушував її.  

- Усе добре? - Запитав Павло, уважно дивлячись мені в очі. 

- Майже, - я подивилася на своє передпліччя.     

Як я й думала, одна зі стріл зачепила руку. З під порваного рукава куртки виднілася червона лінія, маленький струмінь крові текла в низ. 

- Боляче? - Поцікавився він, а в його очах я помітила іскру, суміш занепокоєння і доброти.

- Ні. - Я витерла кров серветкою і перев'язала хусткою. - Можете йти сюди. - Крикнула я команді.

З темряви з'явилися знайомі обличчя. Продовживши шлях, який переріс у гру на виживання, ми прямували далі. І нагадайте мені наступного разу, коли я знову захочу спуститися в чергову печеру, що робити мені там нема чого і це дуже небезпечно.