Розділ 12.3

Після того, як Павло віддав мені монету, ми вирушили до нашого літака, щоб зрозуміти, куди нам потрібно летіти. Лопес стверджував, що на карті зображений не кокосовий острів, а якийсь інший. Дослідивши найближчі острови, ми все ж змогли відшукати потрібний.

Північний Кілінг - таку він має назву, і хоча з моменту створення мапи минуло доволі багато часу, Роман усе ж зміг переконати мене та ворожу команду, що це той острів. 

Після цього, Павло оголосив, що я полечу в його літаку, а його команда разом із моїми людьми. 

- Я бачу, ви дорожите її життям, тому вона полетить зі мною, і не здумайте мене провести. 

І тепер, ми сидимо навпроти один одного, і я пронизую його своїм поглядом.

- Якщо продовжиш дивитися на мене, то пропалиш дірку.

- Я буду тільки рада цьому. - С'язвила я, а він розсміявся. 

І довелося ж мені, зв'язатися з таким ексцентричним чоловіком. Наче мені своїх проблем мало. 

- І все-таки, ти цікава людина, - я повела бровою. 

- Вивчив моє досьє? - Промовила я, але мій голос звучав здивовано, і мені не сподобалося те, як я це сказала, а він кивнув.

- Дитинство провела в Україні. Здобула вищу освіту в галузі історії. Тебе одразу помітив Архіваріус і взяв у команду. Ти і твоя сестра переїхали до Нью-Йорка, вона вступила на доктора, а ти займалася пошуками скарбів. Далі ні чого цікаво, ти починаєш формувати свою команду, зустрічаєш різних людей, готуєшся до весілля. 

Почувши згадки про весілля, я дуже здивувалася. Цього ніхто не знає і в особовій справі воно теж не згадується. Звідки в нього така обізнаність. Я дивилася на нього, а він спостерігав за моїм здивуванням, але через хвилину я взяла свої емоції під контроль. 

- Так, я готувалася до весілля, але потім я зрозуміла, що ми не підходимо одне одному і все скасувала.

Я намагалася говорити спокійно і беземоційно, але, напевно, вийшло не зовсім схоже, бо він трохи примружився і продовжив:

- Упевнена? Мені ж здається, що ти розірвала весілля зовсім через іншу причину. Вгадав? - Він замовк, напевно, чекав відповіді, але я мовчала. - Через ту історію, що трапилася п'ять років тому? А твоїм нареченим був...

- Замовкни! - вигукнула я. - Бачу, - почала я вже спокійніше й упевненіше, - ти багато знаєш для того, хто опинився в моєму оточенні випадково. 

- Випадково? - Він здивовано підняв одну брову. - Сама доля звела нас. 

- Цікаво, чим же я так прогнівала її. - Дошкулила я, відвернувшись до ілюмінатора. 

- А ти завжди така холодна? Чи це в тебе до мене, таке особливе ставлення?

- А ти завжди такий нав'язливий? Чи це в тебе до мене, такий особливий інтерес? 

Сказано це було спокійно, майже без різких емоцій. Згадки про ту історію, завжди збивали мене з колії подій. Мені одразу ставало сумно, і часом, інколи, здавалося, що я можу все кинути, повернутися назад і закрити подалі. Від цього світу, від друзів, нав'язливих людей і пригод. Але, уявляючи собі це, я одразу лаялася на себе і просто брала перерву. Наступного дня все обов'язково минало, і я поверталася. 

- Навіщо ти носиш маску? - Поставила запитання, яке мене цікавило.

Відразу він не відповів, але я й не чекала особливих роз'яснень. Просто сиділа, дивилася на пухнасті хмари і стукала пальцями по сидінню літака. Імітувала гру на піаніно, допомагало відволіктися від непотрібних думок, емоцій.