Розділ 12

Поліна

До Берліна ми прилетіли 16 жовтня, о третій годині ночі, і не маючи бажання йти в готель, ми вирішили залишитися в літаку, все одно цієї ночі ми вкрадемо останній артефакт і полетимо на потрібний нам острів.

Але не думайте, що ми спали в кріслах чи на підлозі, ні. Наш літак був спеціально спроектований для таких ситуацій, тут цілком зручно. Сидіння знімаються і складаються в багажне відділення, а замість них кріпляться дуже зручні для сну ліжка. 

За вікно ілюмінатора йшов дощ, що цілком очікувано для нинішнього місяця, а мені не спалося. У голові крутилися різні думки, але одна була важливіша за всі. Слова того незнайомця все не давали спокою: «Як шкода. Але іноді короткі зустрічі бувають найцікавішими...» Що ж він мав на увазі?

- Ви не спите? - Тихо запитав жіночий голос, а повернувшись, я побачила Оксану.

- Так. Тобі теж не спиться?    

Оксана кивнула, сідаючи на краєчок мого ліжка.

- Навіть не віриться, що це останній артефакт, і ми вирушимо на той острів.

Я подивилася на неї з легкою посмішкою. 

- А хто ті чорні археологи, що вас схопили? 

- Тіньові шукачі, - я на мить задумалася. - Вони шукають артефакти не заради науки чи історії, вони шукають їх заради грошей. А їхній ватажок просто відчуває кайф від усіх цих погонь, злочинів, пасток і крадіжок. Чим складніше завдання, тим більший інтерес він відчуває. 

Погляд Сани був задумливим.

- Я чула про них, від батька. Він завжди казав, що вони можуть зруйнувати історію заради власної вигоди. А ще, він казав, що їхній ватажок завжди ходить у масці. Його начебто Павлом звуть. Ти, напевно, не раз стикалася з ним?

- До цієї пригоди жодного разу. Але тепер, він став моїм противником, номер один. 

- А як ти втекла тоді? Чому вони тебе не вбили? 

- У цієї команди є одне правило. Вони ніколи, ні за яких обставин, не вбивають. 

- Іноді, мені здається, що вони постійно стежать за нами. Мені страшно думати, що тепер, коли ми так близькі до останнього артефакту, вони можуть з'явитися знову. 

- Це завжди можливо. - Підтвердила я. - Тим паче, що вони не просто полюють за артефактами, вони шукають слабкості. Павло гравець, для нього це гра, в якій він прагне перемогти. 

- Ти допускаєш думку, що хтось із них може стежити за нами? - Насторожено і з переляком у голосі, запитала вона.

- Усе можливо, - спокійно відповіла я. - Ми знаходимося занадто близько до мети. Але, щоб не сталося, ми готові їх зустріти. 

Оксана зітхнула, відчуваючи всю серйозність становища. 

- Отже, зараз для нас кожен крок - це ризик. 

- Так. Але в нас є перевага - ми команда. Нас більше і ми є одне в одного. І щоб не сталося, ми впораємося. 

Вранці, ми сіли снідати, паралельно обговорюючи план майбутньої операції. Не маючи права на помилку, ми врахували всі деталі, найменші подробиці та нюанси.