Розділ 11.6

Дмитро

Я стояв біля вікна свого номера, спостерігаючи за жвавою вулицею перед готелем. Вітер гнав бруківкою золотисте листя, і на тлі сірого, осіннього, Мадрида - місто здавалося одночасно живим і трохи похмурим.

У готелі було тихо, втім, як і в усіх інших готелях. Дівчата пішли гуляти, Роман випарувався відразу ж, після сніданку. Валера, наскільки я знаю, зараз був у своєму готельному номері, займався чимось у галузі зоології. Поліна ж, цілий день просиділа в номері. Я знав її вже не перший рік, у мене відразу виникло відчуття, що щось не так. З моменту нашого прибуття в Мадрид вона здавалася дивно задумливою і сумною. Зазвичай Поліна завжди сповнена енергії, особливо коли справа стосувалася роботи, яку вона дуже сильно любила. Але тут, у цьому місті, щось змінилося. 

Трохи поміркувавши, чи варто мені провідати її, я вирішив, що потрібно. Покинувши номер, я попрямував спочатку коридором, потім спустився сходами на нижній поверх і, підійшовши до дверей номера Гайди, я неголосно постукав. За хвилину мені відчинили. Спочатку я помітив беземоційність на її обличчі, але коли вона побачила мене, одразу посміхнулася. От тільки посмішка, виглядала фальшивою. 

- Привіт, - промовила вона тихо, - щось сталося?    

- Так, я можу зайти? - Не дочекавшись запрошення, я зайшов у кімнату, зачиняючи двері.     

- Так, про що ти хотів поговорити? - Запитала вона, після того як ми зручно влаштувалися у вітальні, дивлячись один на одного.

- Про тебе. Як ти? - Вона трохи здивувалася, а я продовжив. - Я не хочу тиснути, але як друг, просто зобов'язаний поставити це запитання. Після прильоту в Мадрид, ти так змінилася. У тебе все добре?

Поліна зітхнула і подивилася на мене з ледь помітною посмішкою. 

- Так, усе в повному порядку. - Вона спробувала розсміятися, але вийшло якось сумно.

Я склав руки на купу і запитально подивився на неї. Я знав, що такі, як вона, завжди намагаються приховувати свої невдачі і смуток, за сміхом і посмішкою вони намагаються здаватися сильними, але іноді навіть сильним потрібна підтримка для того, щоб рухатися далі. 

- Діма... - вона зітхнула, подивилася у вікно, а потім на мене, на секунду я вловив у її очах щось глибоке і давнє. - У цьому місті... У Мадриді... я не була вже три роки. Хоча таке відчуття, що все сталося вчора. 

Я уважно слухав, відчуваючи, що вона на межі того, щоб розповісти щось важливе.

- Тут живе моя сестра, - нарешті сказала вона, і підійшла до вікна, ставши до мене спиною. - Ми не спілкуємося, вже... 

Я був дуже здивований почутим. Поліна ніколи не говорила про свою сім'ю, на цю тему завжди було накладено табу, і цей факт одразу пояснив багато чого. 

- Вибач, - тихо, майже пошепки вимовив я, - я не знав...

- Ніхто не знає, і не повинен знати. - Відрізала Поліна, повертаючись до мене.

У цей момент у її погляді я побачив те, що було мені дуже знайоме. Суміш болю, прихованої провини, зради і бажання все забути. 

- Може, ти хочеш поговорити про це?    

- Ні, - тихо сказала вона, опускаючи погляд. - Я не можу нікому це розповідати. Це занадто особисте. Але дякую, що запропонував. 

Після цих слів у кімнаті запанувала безмовна тиша. Я обмірковував слова Поліни і думав, може мені теж варто розповісти про темний бік мене.

- Ти знаєш, - почав я, - я ніколи і не кому не говорив, але тобі скажу. Нас оточують різні люди, деякі залишають після себе хороші, інші завдають болю, який залишається глибоко всередині і періодично нагадує про себе. Головне не зациклюватися на цьому.

- Теж, сумний досвід? - Запитала вона, сідаючи поруч.

- Я народився в маленькому місті на сході України, - почав я, намагаючись добирати потрібні слова. - Звичайна робоча сім'я. Батько - механік, мати - медсестра. Ми жили скромно, але я тоді не розумів, що це означає. Для мене це було нормою. Дитинство... було звичайним. Школа, двір, друзі - нічого особливого. А потім усе змінилося.

Я подивився на Поліну, очі горіли цікавістю, але водночас я бачив у них велике співчуття.

- Коли мені стало вісімнадцять, - я перевів погляд на підлогу, - батько загинув на заводі. Нещасний випадок. Вони закрили справу, ніби її й не було. Мати... вона намагалася вижити, як могла, але смерть батька сильно погіршила її стан і незабаром, вона померла. 

Я намагався триматися, але кілька сліз все ж вийшли назовні. Згадуючи ті дні, моє серце стиснулося. Їй було всього п'ятдесят. Я дивився, як вона вмирає, і не міг нічого зробити.

- Після її смерті я залишився один. У мене не було нікого. Я кинув університет, почав працювати, куди тільки міг влаштуватися, просто щоб не думати. Знаєш, це дивне відчуття - ти начебто живеш, працюєш, щось робиш, але насправді просто ховаєшся від свого життя. 

- Ти намагався втекти, - м'яко зауважила Поліна. - А я все ще біжу. 

- Так, - коротко погодився я. - Але побігавши так кілька років, я зрозумів. - Я уважно, прямо в очі, вимовив. - Як би далеко ти не намагалася втекти, минуле завжди залишиться з тобою, прямо як тінь. 

- І як ти впорався? — Вона спитала це так, ніби я був рятівним колом і моя порада могла б її врятувати.

- Я знайшов тебе, - у цей момент я поклав свою руку, на неї, - знайшов команду, яка стала для мене чимось більшим. Я знайшов сім'ю, людей, після спілкування з якими вже не відчуваю тієї порожнечі. Нарешті я знайшов будинок.

Після цих слів, несподівано для мене, Поліна підсіла ближче і уклала в свої обійми.

- Дякую. - Тихо прошепотіла вона, мені на вухо, а я лише міцніше обійняв її у відповідь, проводячи вільною долонею, по її волоссі.