Розділ 11.2

Роман

Після сніданку, ближче до одинадцятої, я покинув готель і попрямував на зустріч з однією прекрасною леді. Сьогодні був не найчудовіший день. Усе псувала тутешня погода. Сонце приховували купчасті сіро-сині хмари, які віддалялися все далі. Я злегка поправив комір свого пальта і попрямував вулицею Кальє де Ермосілья, насолоджуючись думкою, що скоро зможу побачитися з дівчиною. 

Пройшовши повз красиві вітрини з товарами, я повернув праворуч, на Кальє де Серрано, де жваві розмови і сміх наповнювали повітря. Я знав, що в цей час, моя сеньйора сидить у парку Ретіро, п'є свій Флет Вайт і відпочиває після чергування. Ми давно з нею не бачилися, місяці два точно, але спогади минулої зустрічі і фотографій у моєму телефоні, давали мені сил дочекатися нової зустрічі, про яку вона не знала. 

Підходячи до площі Пласа де ла Індепенденсія, мій погляд упав на величну арку Пуерта-де-Алькала. На мить я зупинився, насолодився краєвидом, вдихнув свіже повітря, сповнене запахом дерев і дощу. Тут панувала тиша і спокій, незважаючи на галасливе місто навколо. 

Нарешті, я перетнув вулицю і увійшов у парк через одну з арок. На відміну від Нью-Йорка, тут осінь тільки вступала у свої права: дерева забарвилися в золотисто-жовті та багряні відтінки, а листя, підхоплене прохолодним жовтневим вітром, кружляло в повітрі, вистилаючи доріжки своїм покровом. Квітучі кущі навесні, були вже не такими яскравими і деякі стояли голими. 

Йшов я повільно, занурений у свої думки і уявляв нашу зустріч. Ми гулятимемо парком, Альбіна розповідатиме про свою роботу, настрій, про час, що минув з моменту нашої останньої зустрічі. І хоч, ми, звісно, пишемо одне одному або зідзвонюємося, але гуляти на свіжому повітрі, слухати її дзвінкий, інколи серйозний голос, дивитися, як вона посміхається або сміється, в кілька разів краще. Ні що не зможе замінити ці моменти, ні що.

Потім ми підемо в кав'ярню, займемо найостанніший столик, у кутку, і я розповідатиму їй про минулі подорожі, про поточну пригоду, про всі ті небезпеки й колотнечі, в яких ми буваємо. Вона сидітиме, дивитиметься на мене своїми блакитними очима, а я бачитиму в них безкраї і спокійне море. 

І ось, обговоривши все і підвівши нашу бесіду до фіналу, настане момент прощання. Я проведу її до будинку, обіймаючи за плече. Ми зробимо пам'ятне фото, яке я потім роздрукую і поставлю у себе вдома, не кажучи про це їй. А потім повернуся в готель і з головою порину в нашу місію.

Підходячи до ставка Ретіро, серед нечисленної кількості людей я помітив мою, найпрекраснішу, найталановитішу, найамбітнішу, і найстрункішу дівчину. Її темно-каштанове волосся було сховане під шапкою, очі дивилися в горизонт, а в руці вона тримала стаканчик зі своїм напоєм. 

Я одразу кинувся до неї. Зупинившись біля, я повернув голову праворуч туди, куди дивилася вона, і вимовив:

- Хірургічний обов'язок виконано, тепер і додому можна?     

Дівчина повернула голову в мій бік, у цю хвилину на її обличчі виразилося здивування навпіл із несподіванкою. 

- Рома?!      

Я посміхнувся, своєю найкращою посмішкою, а обличчя Альбіни Дмитрівни засяяло найсонячнішою посмішкою, перед якою навіть найпохмуріший день не міг встояти.

- Я так рада тебе бачити, - вона встала навшпиньки і поцілувала мене в щоку, а я притягнув її до себе, обхопивши її плечі своїми руками, і міцно обійняв. 

- Я теж, - тихенько проговорив я їй на вухо. 

Ми ще трохи постояли, просто обіймалися, не кажучи ні слова. Потім знайшли порожню лавочку,  віддалі від людей.

- Як ти? - Я подивився на неї, і від цього питання вона засвітилася.

- Минулого тижня, мені дали на навчання трьох інтернів, я отримала підвищення, а ще кілька днів тому я провела важку операцію, одному пацієнтові, і вона виявилася успішною. - Вона зупинилася перевести подих.

- Я дуже радий за тебе. 

- А ти як? У вас чергове завдання?

- Зі мною все гаразд, а з новим завданням ти влучила в точку.

- Розкажеш?    

- Звичайно.