Розділ 7.2

Оксана

Поки більша частина команди перебувала на завданні, я, Єва і Валера, залишилися на базі. Покинувши свою спальню, яку я ділила з усіма жінками команди, я пройшла кімнату хлопців і попрямувала у вітальню, поєднану з кухнею. Мені різко захотілося чаю, і я прямувала перекусити. У вітальні, на дивані, сиділа Янкевич і читала книжку. 

- Привіт, - промовила я, переходячи дверний одвірок, цілеспрямовано прямуючи до плити. 

- Привіт, - задумливо, відповіла жінка, відриваючи свій погляд від книжки і дивлячись на мене. - Кава?

- Ні, я люблю чай. Може, тоді я тобі теж можу щось зробити? Ти що більше любиш пити? - Запитала я, ставлячи чайник на млинець і повертаючись до неї.

- Якщо не складно, то можеш зробити каву. Дві ложки цукру і ложка кави. 

- Угу. - Відповіла я, кладучи інгредієнти в чашку, за рецептом Єви.

- А як ви з Валерою познайомилися? 

- Ну, - протягнула вона, закриваючи книжку, кладучи її на стіл і повертаючись до мене, - це була вельми цікава зустріч. Не скажу, що він мені сподобався з першої хвилини, і наша зустріч була прям такою романтичною, скоріше навпаки. 

Чайник закипів, клацнувши кнопкою, і я розлила гарячу воду по чашках. Поставивши його на місце, я сіла на диван, навпроти жінки, і поставила їй, її чашку з кавою.

- Розкажеш? - З цікавістю запитала я.

- Чому б і ні, - вона на секунду задумалася, ніби думала, з чого краще почати. - Сталося це десять років тому, я навчалася на біолога, а він на протилежному факультеті, на зоолога. Тільки якщо я належала до числа зубрил, то він був більш розкутий і грав у команді волейболістів. Так от, ішла я коридором, до своєї шафки і бачу, як біля мене пробігає хлопець, а другий, що наздоганяв його, налетів на мене, і всі речі, що були в моїх руках, падають. Я йому щось кричала в слід, але він навіть мене не чув. А наступного дня... 

- Я підійшов до тебе і вручив маленьку коробочку цукерок. 

Почувши чоловічий голос, ми повернулися до дверей. Там стояв, спершись на дверний отвір, Валера і посміхався. 

- Як вибачення. - Ніби уточнювала Єва, а він підійшов, сів поруч і обійняв її. 

- Спочатку так і планувалося, але побачивши тебе такою серйозною і такою, що не розпливається, побачивши мене, в усмішці, я почав активно цікавитися тобою. - Ми розсміялися.

- Ага, ще розкажи, що це було кохання з першого погляду. 

- Ну, з першого ні, - почав він, замислюючись і з ноткою, нешкідливого знущання, - а з другого, можливо. 

Вони розсміялися, а я посміхнулася. Бачити їх такими щасливими, було так приємно й радісно, що мимоволі починав усміхатися сам.