Глава 2.3

Обговоривши всі новини, які стосувалися особистого життя кожної людини, ми приступили до розподілу обов'язків і планування подальших дій.

Провівши оперативну і злагоджену роботу, ми дізналися, що в археолога Сміта є тільки одна єдина дочка. Вона, близько двадцяти шести років, живе тут, незаміжня, і після смерті батька, успадкувала все, що він мав. Щодо матері дівчинки, то вона померла від раку, коли Оксані було шість років.

Трохи порадившись, було ухвалено рішення, вирушити до неї в гості, мені, Наталі, Дімі та Еммі. А решта залишаться тут і готуватимуться до майбутньої експедиції. 

Будинок Оксани розташовувався в досить гарному районі. Відкрили нам одразу, молода і приваблива дівчина, можливо, це і була Оксана Сміт. Дівчина виявилася високою і стрункою, заплетене у хвіст каштанове волосся, дуже добре підкреслювало її карі, від природи очі, і виразні риси обличчя. 

- Ви до кого? - Здивовано дивлячись на нас, запитала вона.

- Оксана Мері Сміт? - Уточнила я.    

- Так, а що власне... - Оксана не встигла закінчити речення, адже її перебила я. 

- Ми можемо поговорити у вас удома? 

- Не знаю, - але трохи подумавши, дівчина все ж таки впустила нас. 

Пройшовши коридор і повернувши ліворуч, ми розмістилися у вітальні. Господиня люб'язно запропонувала на чай, і ми не посміли відмовитися.

- Ми прийшли до вас через те, що ваш нині покійний батько перед своєю смертю написав і відправив нам лист. - Я передала їй документ.

Взявши його без вагань, можна сказати з цікавістю, вона хутко прочитала його, а потім, подивившись на нас, промовила.

- Це справді, написав мій батько. Але як воно потрапило до вас? І хто ви?

- Ми агенти з організації пошуків археологічних старожитностей, і особисто моя команда, тут не всі її члени, займаємося пошуками скарбів. Мене звати Поліна Дмитрівна, а це Наташа, Дмитро та Емма.

- Дуже приємно. - Мені здалося, що дівчина відчула якесь здивування від почутого.

- Ми знаємо, що ваш батько працював над пошуками скарбу Ліми. - Почувши це, в Оксани виступили сльози, але вона їх спритно прибрала і швидко заспокоїлася.

- Так, це вірно. Що вас цікавить?

- Щоденник, про який є згадка. 

- У мене погані новини, - ми насторожилися, - такого щоденника не існує. 

- Як це? - Здивовано вимовила Наташа.    

- Дозвольте я поясню. З ранніх років я завжди їздила з батьком на розкопки і пригоди. Він розповідав і вчив мене всьому. Але ні про який щоденник він не згадував. Скажу більше, я його ніколи не бачила. 

Я задумалася. З одного боку, лист могла написати людина, яка на старості років втратила здоровий глузд. А з іншого боку, чому професор бреше, може він просто сховав свій щоденник, від чорних археологів, наприклад. Цю ідею потрібно перевірити.

- Ми можемо, з вашого дозволу, обшукати кабінет професора? 

- Якщо хочете. - І знизавши плечима, вона встала, і ми попрямували до кабіни, на верху.