Розділ 12.2

Ніч огорнула музей, надаючи йому зловісного вигляду. Тишу порушували лише тихі кроки, які видавали ми. Я йшла попереду, за мною Роман, Діма, Емма й Оксана. Усі інші залишилися в літаку чекати на нас. 

Коли ми дісталися вітрини, де лежала монета, я завмерла. Вітрина була порожня, а біля неї вимальовувалася чиясь тінь. 

- Ви запізнилися, - пролунав голос із темряви, спокійний, але сповнений прихованої радості.

У цю хвилину з тіні вийшов чоловік у чорній масці, а за ним його солдати, у руці він тримав те, навіщо ми сюди власне і прийшли - монета. Побачивши людину, я одразу зрозуміла, це був Павло, мій противник, лиходій історії, нехороша людина. 

- Гадаю, ви знаєте, що це - продовжив він, злегка піднімаючи монету, щоб моя команда, а найбільше я, бачили його тріумф.

Я пильно дивилася на нього, стримуючи роздратування. Ми пройшли такий довгий і небезпечний шлях, а все заради того, щоб ця людина все зіпсувала одним лише несподіваним вчинком. 

- Гайда Поліна Дмитрівна, керівниця групи археологів, яка думає, що зможе зупинити мене і знайти скарби Ліми. Але ти помиляєшся. - Його голос був м'яким, але в ньому відчувалося стільки насмішкуватості. - Ти програла. - Він підняв монету вище, щоб усі її побачили. 

- І чим ти хвалишся? - Запитав Роман, підходячи трохи ближче.

- Мовчи. - Промовила я дуже тихо, але щоб тільки він чув. 

- Тим, - але він мене не почув, - що в тебе з'явилася можливість залишити нас ні з чим, і викрасти скарби. Та ти жалак, жалюгідний злодій. - Остання фраза, була сказана з презирством. 

Я стояла і слухала це, з мрією зробити так, щоб Родрігес замовк. Я не потребую захисту, а тим більше його красивих слів. У такі моменти він не думає про команду, він думає про свою гідність, яку Павло зміг принизити. 

- Ти звинувачуєш мене в тому, що я вкраду ці скарби, а що збиралися зробити ви? - Він зробив паузу. - Ви звинувачуєте мене в крадіжці, а самі ж теж хотіли вкрасти цей артефакт і вкрали ті попередні. То чим ми відрізняємося? Адже ніхто з вас не є прямим нащадком Кіттінга, а раз так, тоді виходить, що ви теж крадете. Різниця лише в тому, що в нас різні плани на них і ми працюємо на різні організації. 

Я нічого не відповіла, і ніхто з нас. Просто треба визнати, що Павло насправді має рацію. Прямих нащадків до капітана не залишилося, а раз так, то кожен має право на ці скарби, і не важливо, хто це буде. 

- Що ти хочеш? - Запитала я холодно, перериваючи тишу, що нависла між нами.

- Я пропоную угоду, - сказав він і підійшов ближче, а я підійшла ближче до нього, але обидва ми трималися один від одного, на безпечній відстані. - Монета, в обмін на співпрацю. 

Я підняла брову, даючи зрозуміти, що чекаю на роз'яснення.     

- Ти береш мене і моїх людей у свою команду, - продовжив він. - Я віддаю тобі монету, а натомість, ти даєш мені можливість, шукати скарби разом.

Я на мить задумалася. Мені не подобалася ця ситуація, але я не збиралася повторювати помилку, яку зробив Лопес. У будь-якому випадку, вони заберуть у нас щоденник і всі знайдені нами артефакти, і тоді ми точно не зможемо знайти скарби. А якщо я погоджуся, у нас залишиться маленька можливість обхитрити їх. 

- Це не погана пропозиція, - повільно почала я, - от тільки, я ніколи не працювала і не збираюся працювати з людиною, яка приховує своє обличчя. Хочеш працювати в моїй команді? Тоді покажи себе. 

Павло засміявся, його голос дзвінко рознісся порожнім залом музею. 

- Добре, - сказав він. - Але давай зіграємо в гру. Я задам тобі загадку. Якщо відгадаєш - я покажу тобі своє обличчя. Але якщо ти не відгадаєш або відповідь буде неправильною, я залишуся ходити в ній. 

Я примружилася, стиснувши кулаки. Яка ще загадка, цю людину взагалі можна вивести зі спокою і здивувати не передбачуваним поворотом події, чи він настільки хорош, що прораховує все настільки далеко. 

Як би  ви уявляли, як мені це все не подобалося. Не подобалася ця гра, мені не подобалося, що він диктує умови, мені взагалі він не подобався, а ще дратував. 

І все ж, я погоджуся, хоча б для того, щоб перемогти цю надуту, пихату, надокучливу й докучливу людину. 

- Гаразд, - кивнула я. - Давай свою загадку. 

- Слухай уважно. Тричі був я поруч із тобою. Без маски, без тіні, без обману. Щоразу я міняв свою подобу. Ти дивилася, але не впізнавала. Скажи мені, як я зміг так сховатися. Де мене бачила ти тричі? 

Я насупилася, і подивилася на свою команду. З їхнього погляду було зрозуміло, вони чекають і вірять, що я відповім на запитання, але відповіді я не знала. 

 - Що ти мовчиш Поліно? Ти знаєш відповідь? Або ми будемо тут до зими стояти. 

- Я... - видала звук, але взявши всю свою рішучість, я все-таки сказала. - Я не знаю відповіді. 

- Прикро. - Сказав Павло і віддав мені монету.