Глава 12

Поліна

До Берліна ми прилетіли 16 жовтня, о третій годині ночі, і не маючи бажання йти в готель, ми вирішили залишитися в літаку, все одно цієї ночі ми вкрадемо останній артефакт і полетимо на потрібний нам острів.

Але не думайте, що ми спали в кріслах чи на підлозі, ні. Наш літак був спеціально спроектований для таких ситуацій, тут цілком зручно. Сидіння знімаються і складаються в багажне відділення, а замість них кріпляться дуже зручні для сну ліжка. 

За вікно ілюмінатора йшов дощ, що цілком очікувано для нинішнього місяця, а мені не спалося. У голові крутилися різні думки, але одна була важливіша за всі. Слова того незнайомця все не давали спокою: «Як шкода. Але іноді короткі зустрічі бувають найцікавішими...» Що ж він мав на увазі?

- Ви не спите? - Тихо запитав жіночий голос, а повернувшись, я побачила Оксану.

- Так. Тобі теж не спиться?    

Оксана кивнула, сідаючи на краєчок мого ліжка.

- Навіть не віриться, що це останній артефакт, і ми вирушимо на той острів.

Я подивилася на неї з легкою посмішкою. 

- А хто ті чорні археологи, що вас схопили? 

- Тіньові шукачі, - я на мить задумалася. - Вони шукають артефакти не заради науки чи історії, вони шукають їх заради грошей. А їхній ватажок просто відчуває кайф від усіх цих погонь, злочинів, пасток і крадіжок. Чим складніше завдання, тим більший інтерес він відчуває. 

Погляд Сани був задумливим.

- Я чула про них, від батька. Він завжди казав, що вони можуть зруйнувати історію заради власної вигоди. А ще, він казав, що їхній ватажок завжди ходить у масці. Його начебто Павлом звуть. Ти, напевно, не раз стикалася з ним?

- До цієї пригоди жодного разу. Але тепер, він став моїм противником, номер один. 

- А як ти втекла тоді? Чому вони тебе не вбили? 

- У цієї команди є одне правило. Вони ніколи, ні за яких обставин, не вбивають. 

- Іноді, мені здається, що вони постійно стежать за нами. Мені страшно думати, що тепер, коли ми так близькі до останнього артефакту, вони можуть з'явитися знову. 

- Це завжди можливо. - Підтвердила я. - Тим паче, що вони не просто полюють за артефактами, вони шукають слабкості. Павло гравець, для нього це гра, в якій він прагне перемогти. 

- Ти допускаєш думку, що хтось із них може стежити за нами? - Насторожено і з переляком у голосі, запитала вона.

- Усе можливо, - спокійно відповіла я. - Ми знаходимося занадто близько до мети. Але, щоб не сталося, ми готові їх зустріти. 

Оксана зітхнула, відчуваючи всю серйозність становища. 

- Отже, зараз для нас кожен крок - це ризик. 

- Так. Але в нас є перевага - ми команда. Нас більше і ми є одне в одного. І щоб не сталося, ми впораємося. 

Вранці, ми сіли снідати, паралельно обговорюючи план майбутньої операції. Не маючи права на помилку, ми врахували всі деталі, найменші подробиці та нюанси. 

Ніч огорнула музей, надаючи йому зловісного вигляду. Тишу порушували лише тихі кроки, які видавали ми. Я йшла попереду, за мною Роман, Діма, Емма й Оксана. Усі інші залишилися в літаку чекати на нас. 

Коли ми дісталися вітрини, де лежала монета, я завмерла. Вітрина була порожня, а біля неї вимальовувалася чиясь тінь. 

- Ви запізнилися, - пролунав голос із темряви, спокійний, але сповнений прихованої радості.

У цю хвилину з тіні вийшов чоловік у чорній масці, а за ним його солдати, у руці він тримав те, навіщо ми сюди власне і прийшли - монета. Побачивши людину, я одразу зрозуміла, це був Павло, мій противник, лиходій історії, нехороша людина. 

- Гадаю, ви знаєте, що це - продовжив він, злегка піднімаючи монету, щоб моя команда, а найбільше я, бачили його тріумф.

Я пильно дивилася на нього, стримуючи роздратування. Ми пройшли такий довгий і небезпечний шлях, а все заради того, щоб ця людина все зіпсувала одним лише несподіваним вчинком. 

- Гайда Поліна Дмитрівна, керівниця групи археологів, яка думає, що зможе зупинити мене і знайти скарби Ліми. Але ти помиляєшся. - Його голос був м'яким, але в ньому відчувалося стільки насмішкуватості. - Ти програла. - Він підняв монету вище, щоб усі її побачили. 

- І чим ти хвалишся? - Запитав Роман, підходячи трохи ближче.

- Мовчи. - Промовила я дуже тихо, але щоб тільки він чув. 

- Тим, - але він мене не почув, - що в тебе з'явилася можливість залишити нас ні з чим, і викрасти скарби. Та ти жалак, жалюгідний злодій. - Остання фраза, була сказана з презирством. 

Я стояла і слухала це, з мрією зробити так, щоб Родрігес замовк. Я не потребую захисту, а тим більше його красивих слів. У такі моменти він не думає про команду, він думає про свою гідність, яку Павло зміг принизити. 

- Ти звинувачуєш мене в тому, що я вкраду ці скарби, а що збиралися зробити ви? - Він зробив паузу. - Ви звинувачуєте мене в крадіжці, а самі ж теж хотіли вкрасти цей артефакт і вкрали ті попередні. То чим ми відрізняємося? Адже ніхто з вас не є прямим нащадком Кіттінга, а раз так, тоді виходить, що ви теж крадете. Різниця лише в тому, що в нас різні плани на них і ми працюємо на різні організації. 

Я нічого не відповіла, і ніхто з нас. Просто треба визнати, що Павло насправді має рацію. Прямих нащадків до капітана не залишилося, а раз так, то кожен має право на ці скарби, і не важливо, хто це буде. 

- Що ти хочеш? - Запитала я холодно, перериваючи тишу, що нависла між нами.

- Я пропоную угоду, - сказав він і підійшов ближче, а я підійшла ближче до нього, але обидва ми трималися один від одного, на безпечній відстані. - Монета, в обмін на співпрацю.