Глава 11

У Мадрид ми прилетіли 15 жовтня, о п'ятій годині ранку. У цю пору року, тут стоїть м'яка і приємна погода. На початку місяця погода може бути теплішою, а до кінця жовтня температура починає поступово знижуватися. Опади тут рідкісні, але можуть бути короткочасні дощі. Як на мене, то це дуже гарний час для відвідування міста, можна насолодитися прогулянками, вдихаючи свіже повітря і милуючись осінніми ландшафтами. 

Ми зупинилися в готелі «Fenix Gran Melia», оскільки він підходив нам найкраще. Він відомий своїм елегантним дизайном і високим рівнем сервісу. Сучасні та стильні номери з розкішними меблями та всіма зручностями. А деякі, мають види на місто. Будь-який постоялець зможе знайти, чим себе зайняти: фітнес-центр, спа-салон і конференц-зал, все тут зроблено для зручності відвідувачів. А для любителів їжі, є ресторан, де подають як місцеві, так і міжнародні страви. А розташування готелю, розташоване так, щоб любителі піших прогулянок, могли з легкістю дістатися до багатьох культурних та історичних пам'яток. 

Ближче до восьмої, я спустилася в ресторан. Запахи смачної і ситної їжі витали в повітрі, викликаючи апетит у всіх, хто входив і проходив поруч. До цього часу зал уже був наповнений людьми, які теж спустилися на сніданок. Серед них я мигцем помічала моїх людей, а м'які звуки класичної музики доповнювали атмосферу. 

Я обрала столик біля вікна, звідки відкривався вид на жваві вулиці Мадрида. Офіціат подав мені тарілку смачного грибного супу, і я, занурена у свої думки про план сьогоднішнього пограбування, взялася за їжу.

Раптом поруч заскрипів стілець, і хтось сів навпроти. Я підняла очі й побачила чоловіка середніх років. Світле волосся, блакитні очі, злегка витягнуте обличчя з гострим підборіддям і носом. А на бороді була присутня легка борідка. Одягнений він був у темний костюм, але без краватки. 

- Доброго дня. - Сказав він із легким акцентом, і розплився в усмішці, ніби я його знала. - Сподіваюся, ви не проти компанії? У такому місці завжди приємніше поспілкуватися, ніж обідати на самоті. 

Я здивовано підняла праву брову. Це вже третя, незнайома мені людина, яка пропонує поспілкуватися, і друга, що мешкає в тому ж готелі, що й я. Підозріло все це, але не будемо ображати людину. 

- Доброго дня. Звичайно, сідайте. - Я оцінювально на нього глянула. 

- Як вам Мадрид? - Запитав він, роблячи замовлення. 

- Прекрасне місто, - відповіла я, посміхнувшись. - Особливо в цю пору року.

- Згоден, - кивнув незнайомець. - Тут є щось таке, що змушує повертатися сюди, знову і знову.

Він говорив м'яко, впевнено, його слова текли плавно, як струмок. Я, мимоволі розслабившись, продовжила розмову. 

- Часто тут буваєте? 

- Досить часто. Професія така, доводиться багато подорожувати. - Він відпив трохи вина. - А ви? Судячи з вашого вигляду, ви не частий гість у цьому місті?

- Так і є. Подорожі - частина моєї роботи, але в Мадриді я вперше. 

- Цікаво, чим ви займаєтеся? - Він подався злегка вперед.

Я на секунду задумалася. У моїй діяльності, коли хтось починає ставити особисті запитання, я одразу роблюся настороженішою. Але цього разу, вирішила цього не показувати. 

- Я займаюся дослідженнями, - ухильно відповіла я. - А ви?

- Я теж дослідник. Щоправда, у дещо іншій сфері. Ми могли б знайти спільні інтереси. - Щось у його словах здалося мені дивним. 

- Можливо, - відгукнулася я. - Але боюся, моє перебування тут не триватиме довго. - Чоловік кивнув, ніби брав мої слова до відома.

- Як шкода. Але іноді короткі зустрічі бувають найцікавішими, чи не так?

У відповідь, я лише посміхнулася, хоча всередині щось підказувало мені, що ця зустріч не була випадковою і в неї буде продовження. 
 

Після сніданку, ближче до одинадцятої, я покинув готель і попрямував на зустріч з однією прекрасною леді. Сьогодні був не найчудовіший день. Усе псувала тутешня погода. Сонце приховували купчасті сіро-сині хмари, які віддалялися все далі. Я злегка поправив комір свого пальта і попрямував вулицею Кальє де Ермосілья, насолоджуючись думкою, що скоро зможу побачитися з дівчиною. 

Пройшовши повз красиві вітрини з товарами, я повернув праворуч, на Кальє де Серрано, де жваві розмови і сміх наповнювали повітря. Я знав, що в цей час, моя сеньйора сидить у парку Ретіро, п'є свій Флет Вайт і відпочиває після чергування. Ми давно з нею не бачилися, місяці два точно, але спогади минулої зустрічі і фотографій у моєму телефоні, давали мені сил дочекатися нової зустрічі, про яку вона не знала. 

Підходячи до площі Пласа де ла Індепенденсія, мій погляд упав на величну арку Пуерта-де-Алькала. На мить я зупинився, насолодився краєвидом, вдихнув свіже повітря, сповнене запахом дерев і дощу. Тут панувала тиша і спокій, незважаючи на галасливе місто навколо. 

Нарешті, я перетнув вулицю і увійшов у парк через одну з арок. На відміну від Нью-Йорка, тут осінь тільки вступала у свої права: дерева забарвилися в золотисто-жовті та багряні відтінки, а листя, підхоплене прохолодним жовтневим вітром, кружляло в повітрі, вистилаючи доріжки своїм покровом. Квітучі кущі навесні, були вже не такими яскравими і деякі стояли голими. 

Йшов я повільно, занурений у свої думки і уявляв нашу зустріч. Ми гулятимемо парком, Альбіна розповідатиме про свою роботу, настрій, про час, що минув з моменту нашої останньої зустрічі. І хоч, ми, звісно, пишемо одне одному або зідзвонюємося, але гуляти на свіжому повітрі, слухати її дзвінкий, інколи серйозний голос, дивитися, як вона посміхається або сміється, в кілька разів краще. Ні що не зможе замінити ці моменти, ні що.

Потім ми підемо в кав'ярню, займемо найостанніший столик, у кутку, і я розповідатиму їй про минулі подорожі, про поточну пригоду, про всі ті небезпеки й колотнечі, в яких ми буваємо. Вона сидітиме, дивитиметься на мене своїми блакитними очима, а я бачитиму в них безкраї і спокійне море.