Глава 7

Ми стояли на даху будівлі, яка розташовувалася навпроти Метрополітен музею. Уважно розглядаючи нашу ціль. Майже всі члени моєї команди були присутні і готові діяти. Тільки Валера, його дружина і Оксана залишилися в укритті, оскільки не були нам корисні. Сана була поки що новачком, і я вирішила, що для початку вона має краще пізнати те, як ми працюємо і команду. Я навіть допускала думку, зробити її частиною своєї сім'ї. 

Денне світло яскраво освітлювало мармурові колони музею, а натовпи туристів безтурботно заходили всередину, не підозрюючи, що зараз станеться. 

Я, одягнена в чорний шкіряний костюм, накинула на плечі довге, бежевого кольору пальто, одягла на голову чорну шапку, щоб приховати своє коричневе волосся. І маску на обличчя, для тих поліцейських, які захочуть зробити мій фоторобот. 

- Нам потрібна перша частина карти. - Почала говорити я, повернувшись обличчям до команди. - Це наш ключ до решти. Ми входимо, беремо і йдемо, поки ніхто не встиг зреагувати. 

Роман, тримаючи в руках планшет із планом музею, кивнув:

- Я знайшов на кресленнях, ідеальний маршрут. Кімната з картою охороняється, але не так суворо, як ми могли припустити.

- Джеймсе, - продовжила я, - ти будеш нашими очима. Діма, твоє завдання - прибрати будь-які сліди наших дій. 

Вони обидва кивнули, перевіряючи обладнання.

- Наталі, - я повернулася до медика нашої групи, - якщо щось піде не так, ти маєш бути напоготові. Зоя і Емма, ви будете курирувати вхід до музею. 

У момент, коли ми увійшли в будівлю через бічний вхід, Діма зламав охоронну систему і переключил камери на зациклені відеозаписи, щоб наші дії залишилися непоміченими. Рухаючись упевнено і непомітно, ми перетинали зал за залом.

Діставшись потрібного залу, я і Родрігес розкрили спеціальний ящик, використовуючи інформацію, надану Дімою заздалегідь.

- У нас є всього кілька хвилин, - прошепотів Роман, знімаючи карту з підставки. - Давай швидше.

Джеймс стежив за всіма і нічого підозрілого не було. На вході, все теж було тихо. Невдовзі, ми немов тіні, покинули зал, непомітно розчиняючись у натовпі. 

- Карта в нас, - тихо промовила я, коли команда зібралася на даху. - Тепер у нас є один із чотирьох артефактів. Йдемо різними напрямками, але зустрічаємося на базі.

Поки більша частина команди перебувала на завданні, я, Єва і Валера, залишилися на базі. Покинувши свою спальню, яку я ділила з усіма жінками команди, я пройшла кімнату хлопців і попрямувала у вітальню, поєднану з кухнею. Мені різко захотілося чаю, і я прямувала перекусити. У вітальні, на дивані, сиділа Янкевич і читала книжку. 

- Привіт, - промовила я, переходячи дверний одвірок, цілеспрямовано прямуючи до плити. 

- Привіт, - задумливо, відповіла жінка, відриваючи свій погляд від книжки і дивлячись на мене. - Кава?

- Ні, я люблю чай. Може, тоді я тобі теж можу щось зробити? Ти що більше любиш пити? - Запитала я, ставлячи чайник на млинець і повертаючись до неї.

- Якщо не складно, то можеш зробити каву. Дві ложки цукру і ложка кави. 

- Угу. - Відповіла я, кладучи інгредієнти в чашку, за рецептом Єви.

- А як ви з Валерою познайомилися? 

- Ну, - протягнула вона, закриваючи книжку, кладучи її на стіл і повертаючись до мене, - це була вельми цікава зустріч. Не скажу, що він мені сподобався з першої хвилини, і наша зустріч була прям такою романтичною, скоріше навпаки. 

Чайник закипів, клацнувши кнопкою, і я розлила гарячу воду по чашках. Поставивши його на місце, я сіла на диван, навпроти жінки, і поставила їй, її чашку з кавою.

- Розкажеш? - З цікавістю запитала я.

- Чому б і ні, - вона на секунду задумалася, ніби думала, з чого краще почати. - Сталося це десять років тому, я навчалася на біолога, а він на протилежному факультеті, на зоолога. Тільки якщо я належала до числа зубрил, то він був більш розкутий і грав у команді волейболістів. Так от, ішла я коридором, до своєї шафки і бачу, як біля мене пробігає хлопець, а другий, що наздоганяв його, налетів на мене, і всі речі, що були в моїх руках, падають. Я йому щось кричала в слід, але він навіть мене не чув. А наступного дня... 

- Я підійшов до тебе і вручив маленьку коробочку цукерок. 

Почувши чоловічий голос, ми повернулися до дверей. Там стояв, спершись на дверний отвір, Валера і посміхався. 

- Як вибачення. - Ніби уточнювала Єва, а він підійшов, сів поруч і обійняв її. 

- Спочатку так і планувалося, але побачивши тебе такою серйозною і такою, що не розпливається, побачивши мене, в усмішці, я почав активно цікавитися тобою. - Ми розсміялися.

- Ага, ще розкажи, що це було кохання з першого погляду. 

- Ну, з першого ні, - почав він, замислюючись і з ноткою, нешкідливого знущання, - а з другого, можливо. 

Вони розсміялися, а я посміхнулася. Бачити їх такими щасливими, було так приємно й радісно, що мимоволі починав усміхатися сам. 

Я сидів у своєму темному офісі, освітленому лише тьмяним світлом настільної лампи. На стіні висів телевізор, по якому йшли вечірні новини. Занурений у свої думки про майбутні плани, я ліниво гортав справи членів Полініної команди. Коли диктор новин привернув мою увагу.

«Сьогодні вдень, у Метрополітен-музеї, сталося зухвале пограбування. Невідомі зловмисники вкрали унікальний артефакт - частину стародавньої мапи, яка, за словами експертів, може привести до легендарних скарбів Ліми. Поліція веде розслідування...» 

Я завмер. Слова диктора, немов обпекли мене. Я різко встав, моє обличчя спотворилося від гніву. 

- Поліна, - прогарчав я, усвідомлюючи, що вона крутіша, ніж я думав. 

Мій кулак із силою вдарив по столу, від цього папери розлетілися в різні боки. Гнів вирував у мені, немов буря, готова рознести все на своєму шляху. Я обійшов навколо столу, намагаючись заспокоїтися, але ні чого не допомагало, лють тільки посилювалася.