Глава 1

На дворі настала осінь. На вулиці панував холодний вітер, ворушачи сухе жовте листя, те що лежало на стежках прекрасного парку. Я сиділа на лавці, пила ранкову чашку кави і милувалася сьогоднішньою погодою. Вперше за кілька тижнів з-за чорних, густих хмар вийшло сонце. І хоч, воно вже не так гріло, але створювало чудову, моїм очам картину, коли жовте листя стикається з сонячними променями.

Перехожі, вдягнені в теплий одяг, поспішали на роботу, у парку гуляли собачники, а їхні вихованці каталися в листі. Озеленювачі потім прибирали за ними, трохи злячись на любителів собак та їхніх домашніх улюбленців, і було зрозуміло - місто прокинулося. Годинник показував вісім, і я, за традицією, попрямувала в кафе, що розташовувалося неподалік від парку. Це було моє улюблене кафе, розташовувалося майже біля будинку, в ньому подавали не тільки каву, чай та інші напої, тут можна було так само поснідати, перекусити або легенько пообідати.  

- Доброго ранку, мадам. - Звернулася до мене дівчина, коли я прийшла в кафе.

- Доброго. - Відповіла я, прямуючи до свого столика, що стояв біля вікна.

- Що будете замовляти? - Запитав офіціант, підходячи до мене.

- Яєчню з беконом і апельсиновий сік. 

Через кілька хвилин мені принесли моє замовлення. Снідаючи, я дивилася у вікно. На машини, що проїжджали повз, на людей, що проходили повз, ну і думала про принади сьогоднішнього дня.
Коли мій сніданок добігав кінця, мені на телефон прийшло повідомлення, зміст якого був наступним: агент Поліна, вам терміново потрібно перебувати в офіс для отримання і виконання нового, чергового завдання.

Допивши сік і розплатившись, я попрямувала в перукарню. І як ви вже встигли зрозуміти, я є агентом однієї невеликої організації, яка називається - ОПАС. Ця організація, займається пошуками археологічних старожитностей. Наша організація працює на уряд, і тільки обмеженим людям відомо про нашу діяльність. Ми як організація Містера Ніхто з форсажу, для офіційних джерел нас немає, а для неофіційних ми є.

Прийшовши в перукарню, я попросила зробити мені зачіску, сьогоднішнього дня. Майстриня відійшла, а дзеркало запитало в мене пароль. Назвавши потрібний код (вам я не можу цього сказати, а то раптом ви захочете сюди проникнути), у стінці відкрився прохід у ліфт, увійшовши до нього, я натиснула на кнопку і він поїхав униз. Приїхавши на потрібний поверх, перед моїм поглядом відкрився командний цент. На стіні висів величезний телевізор, а перед ним сиділи співробітники, які у своїх гаджетах вивчали всі нові новини, що стосуються нашої діяльності. 

- Доброго дня, агенте 478 - до мене підійшов наш начальник.

- Сер. - Я злегка кивнула. 

- Радий вас бачити. Як проходять вихідні? 

- Чудово, - я посміхнулася, - але мені здається, вони будуть ще цікавішими, коли ви розповісте, навіщо мене викликали. 

- Ви чули, - взявши мене під руку, він відвів мене трохи вбік, - легенду про скарби Ліми?

- Лише поверхово, але я впевнена, що Лопес може знати її куди краще за мене.

- Якщо коротко, - почав він, - за часів повстання повстанців, 1821 року, іспанська знать вирішила заховати численні цінності подалі від повстанців. На той час, у гавань зайшов корабель «Дорога Мері» капітаном якого був Вільям Томпсон. Дізнавшись, що за вантаж він перевозитиме, під покровом ночі, вбивши вартових, він відплив від берегів і втік. Його, звісно, потім спіймали, але місце розташування скарбу він так і не сказав.

- Якщо скарби вважаються втраченими, чому ви ними зацікавилися? 

- Прочитайте цей лист, - вручив він мені конверт із червоною печаткою, - і вам усе стане зрозуміло.  

«Шановний адресант
Я, доктор археологічних наук Олівер Генрі Сміт, присвятив своє життя вивченню втрачених скарбів Ліми.  Зараз, стоячи на порозі своєї смерті, я можу з цілковитою впевненістю заявити: ці скарби дійсно існують.  Дозвольте поділитися своїми відкриттями.
Згідно з легендою, капітан Томпсон і його помічник, були захоплені і страчені. Однак, досліджуючи бортові журнали того часу, я виявив згадки, які можуть пролити нове світло на цю історію. Цитую:
19.06.1821 Ми взяли в полон двох людей. Капітан дуже радий і задоволений. І сподівається, незабаром дізнатися їхню таємницю.
17.07.1821 Один із них помер. А друг, мабуть капітан, погодився показати нам місце розташування скарбу.
Подальших згадок про них у журналі немає. Але в записах одного маленького судна, я виявив відомості про людину, яка попросила відвезти його в Канаду. У 1841 році капітан англійського брига Джон Кіттінг записав у своєму журналі, що планує плавання з Ньюфаундленду до Вест-Індії, і з ним збирається якийсь чоловік. Пізніше з'ясувалося, що цю людину звали Вільям Томпсон. Перед своєю смертю, він передав Кіттінгу карту і розповів про скарби. 
Я присвятив двадцять років пошукам усіх артефактів, які зможуть вам допомогти. Я доручаю вам знайти ці скарби і завершити те, що не вдалося мені. Однак попереджаю, ця подорож може бути небезпечною. Багато шукачів так і не повернулися. Якщо ви й після цього візьметеся за справу, то знайте, що допомогти вам зможе тільки мій щоденник.
Зі щирою повагою,    
Доктор Олівер Сміт.»    

Закінчивши читати листа, я подивилася на Архіваріуса. 

- Що думаєте?

- Не схоже, що це писав божевільний. Адже, якщо він потрапив до вас, значить...

- Значить, збирай свою команду, і приступайте до роботи.