ГЛАВА ІІІ, ХХ

Через годинку Максим прокинувся від запаху якоїсь рідини на ватці. Навколо миготіли сині й червоні вогні автомобілів, бігали поліцейські, медики завантажували Аліну до машини швидкої допомоги.

Максим сидів біля карети іншої швидкої у наручниках і спокійно дивився на все це, наче після великої дози заспокійливого.

Але все одно він хотів підійти до коханої, хотів хоча б сказати, що він поруч, але не мав права зробити навіть крок. Не просто на його зап'ястях знову замкнулися наручники. Цього разу біля нього стояли і співробітники карного розшуку. Тому залишалось просто сидіти і дивитися, як двері швидкої зачиняються.

— Її відвезуть до лікарні, — сказав один із оперативників, проходячи повз. — Життю нічого не загрожує.

Цих слів Максим чекав найбільше.

— Дякую... — голос майже не почувся.

Через кілька секунд машина швидкої рушила, а червоні вогники поступово зникли за деревами. Максим продовжував дивитися їй услід, поки офіцер не взяв його за плече.

— Ходімо.

Хлопець мовчки кивнув.

Попереду на нього чекали допити, пояснення, протоколи й безліч запитань. Йому доведеться розповісти все від самого початку: про дзвінки, про квартиру, про Дениса, про погоню, про зброю і про Артема. Він не знав, що буде завтра. Не знав, скільки часу проведе в поліцейській машині, що станеться з кафе і чи зможе взагалі ще колись повернутися до нормального життя.

Але зараз його це не хвилювало. Він нарешті знайшов Аліну. Ту саму Аліну, про яку писав листи, яку шукав у натовпі, яку два роки намагався викинути з голови й водночас боявся забути. Ту, яку сьогодні ледь не втратив вдруге.

Максим опустив голову, дозволивши офіцерові повести себе до автомобіля. А десь далеко, за кілька кварталів звідси, машина швидкої вже везла Аліну до лікарні. Вона була жива. І цього разу Максим знав напевно.