ГЛАВА ІІІ, XIX

— Ти?! — голос Максима затремтів. — Це… ти?!

— Думаю, відповідь і так очевидна, — спокійно сказав Артем.

— Це ти? — із широко відкритими очима запитав Максим. — Це ти допомагав цьому гаду Денису?

Артем знизав плечима так, ніби йшлося про якусь дурню.

— Скоріше навпаки… Це цей недоумок допомагав мені.

Максим відчув, як усередині все холоне. Від злості і ярості.

— Навіщо? Скажи, навіщо?!

Артем зробив ще крок уперед і невинно поглянув на сплячу дівчину.

— А давай-ка згадаємо, що було за… — хлопець помахав вільною рукою — десь пів року до викрадення твоєї Аліни. Давай, Максиме. Невже ти справді забув?

— Що ти мелеш? Які пів року?!

— Я так і знав, що тобі пофіг. Тобі завжди було пофіг. І навіть зараз тобі пофіг, що ти забрав у мене людину, яку я любив! Це через тебе вона захворіла! Через тебе все моє життя пішло шкереберть.

— Я нікого в тебе не забирав.

— Не бреши! — раптом різко відповів Артем. — Ти прекрасно знаєш, про що я.

Максим мовчав, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Це ти приніс їй того клятого кота, — уже тихіше продовжив Артем. — Ти сказав, що він здоровий. Ти привіз його до неї. А потім вона захворіла. Пам'ятаєш? Пам'ятаєш, як вона мучилася? Пам'ятаєш, як я дивився на неї й нічого не міг зробити?

— Я не знав...

— Мені було байдуже, знав ти чи ні, — Артем зробив ще один крок.

— Ти забрав мою дівчину, Максиме. Я забрав твою.

Хлопець відчув, як пальці самі стискаються навколо рукоятки пістолета.

— Але ви знову зустрілися, — продовжив той. — Я навіть на це не очікував.

Він усміхнувся.

— Нічого. Значить, доведеться її хлопнути і все… Як то кажуть, око за око, так?

— Ну ти і сука! — крикнув Максим, кривлячи обличчя. — Сука рідкісна!

— Ні-ні-ні! Я лише придумав, а ось Денис… — різко [сказав] Артем. — Він робив таке із твоєю Аліною, що тобі і не снилось… Уявляєш, подобається?

Максим, весь у сльозах, повільно підняв пістолет на колишнього друга.

— Замовкни… Просто замовкни!

— Чого? Неприємно слухати?

Артем не зупинився, не хотів позбавити себе такого кайфу.

— Я тобі навіть не розповів про те, скільки разів вона кликала тебе...

— Замовкни!

— ...а тебе поруч не було.

Щось усередині Максима остаточно обірвалося. Він підняв зброю вище, і Артем уперше перестав усміхатися. Між ними залишалося лише кілька метрів. Максим дивився на нього крізь сльози, не розуміючи, як людина, якій він довіряв роками, могла зробити з його життя таке пекло.

— Ти знищив усе, — прошепотів Максим.

Артем лише дивився на нього.

— І що ти тепер зробиш?

Максим уже майже натиснув на спусковий гачок, коли знизу раптом пролунав потужний удар.

— Поліція! Не рухатися!

Артем різко обернувся. У коридор увірвалися люди у важкому спорядженні. Яскраве світло ліхтарів миттєво розрізало темряву.

Максим навіть не встиг зрозуміти, що сталося. Хтось різко схопив його за руку, зброя випала на підлогу, а вже наступної миті хлопець опинився обличчям до стіни.

— Не рухатися!

Від криків дівчина, яка щойно міцно стала прокидатись. Її крик від переляку привернув увагу всіх чоловіків, що знаходились у кімнаті.

— Аліно... Максим спробував вирватись. — Аліно!

— Стояти! — різко наказав поліцейський.

— Пустіть!

Один удар шокером — і крики буйного юнака припинились.