ГЛАВА ІІІ, XVІІ

Максим ледве втримався на ногах, коли офіцер нарешті розімкнув наручники. Зап'ястки ще пекли від холодного металу, але хлопець не звернув на це уваги. Він дивився лише в бік темного лісу, за яким, десь у глибині, стояв старий будинок.

Саме туди поїхав Денис. Саме там, за його словами, перебувала Аліна.

— Ех… молодець, хлопець, — хмикнув правоохоронець. — Не кожен здогадається не скидати дзвінок у такому випадку. Молодець!

Серце билося так сильно, що власне дихання майже заглушувало всі інші звуки. Максим уже хотів рвонути вперед, але чиясь міцна рука різко схопила його за плече.

— Стояти! — грубо наказав старший із поліцейських, смикаючи хлопця за руку.

— Та пустіть мене! — Максим різко смикнувся. — Там Аліна! Він же її вб'є!

— Та ми знаємо… — твердо, із ноткою суму, відповів офіцер, трохи понижуючи голос. — Але він озброєний. Тому, якщо не хочеш знову бути в наручниках, краще піди у службову машину і відпочинь.

Максим не хотів слухати нікого із цих людей. Кожна секунда здавалася втраченим шансом на порятунок коханої, якщо щойно найшов і знову втратив. А перед очима було лише обличчя Аліни — наляканої, беззахисної, прив'язаної десь у темному будинку.

Він знову спробував вирватися, але двоє поліцейських уже стояли поруч, не дозволяючи зробити й кроку. Один із них швидко передавав інформацію по рації, інший уважно стежив за темною смугою лісу, очікуючи, що Денис будь-якої миті може знову з'явитися зі зброєю в руках.

— Другий екіпаж на підході, — долинуло з рації. — Заїжджає зі сторони Броварського.

— Прийняв! — коротко відповів старший. — Підозрюваний озброєний. Повторюю: підозрюваний озброєний. Нам потрібні специ.

Тут було ясно всім, звичайно ж, окрім Максима, що без спецпризначенців КОРД діла не буде.

— Та поки ви його будете чекати, він її вб'є! — майже закричав Максим, стоячи біля машини із включеними мигалками.

Ніхто не відповів. Мовляв, краще не провокувати хлопця. Покричить і заспокоїться.

Натомість ліхтарі ковзали між деревами, рації постійно говорили короткими командами, а навколо все мигало в червоних і синіх кольорах. А далі стояла така густа темрява, що навіть за кілька десятків метрів уже нічого не було видно.

Однієї миті один із молодих офіцерів на секунду відволікся, повернувшись до колеги, який щось показував у лісі. Максим навіть не думав. Він діяв так, ніби не відчував жодного страху, окрім як за свою дівчину.

Різкий крок уперед, короткий ривок — і службовий пістолет опинився в його руці.

— Зброя! — пролунало позаду.

— Стій!

— Ну не дурак, а? — дивно спокійно відреагував старший і махнув рукою.

Максим навіть не озирався. Він зірвався з місця й кинувся до темної стіни дерев. Гілки одразу вдарили по обличчю, мокра трава ковзала під ногами, а за спиною ще кілька секунд було чути крики чоловіків.

Потім стало темно по-справжньому — ніч поглинула все. Світло ліхтарів залишилося далеко позаду, і вже за мить офіцери остаточно втратили хлопця з поля зору.