ГЛАВА ІІІ, XV

— Ку-ку… — Максим щось почув позаду себе. — Не мене шукаєш? Клади слухавку!

Хлопець різко розвернувся й поглянув на того, хто заговорив до нього.

— Денис? — вимовив юнак, навіть не дивуючись.

— Я кажу, клади слухавку, — ще досі спокійно повторив Денис, наставляючи на Максима рукав легкої куртки, з якого щось тирчало.

— Ладно, — обережно промовив хлопець, кладучи телефон у кишеню і показуючи, що його руки пусті. — Те, що ти сука, я зрозумів, в мене лише одне питання: де, бляха, Аліна?!

— Тихо, не кричи, людей побудиш, — посміхнувся той, знімаючи капюшон. — Вона жива… та навіть ціла. Та що це я, ти же скоро її побачиш.

Денис жестом наказав повернутись спиною до себе.

— Руки за спину, — сказав він, обережно, однією рукою застібаючи наручники. — Молодець! Так і тримай.

Він легенько штовхнув Максима в спину.

— Пішли.

Вони мовчки рушили вглиб двору.

Ніч була майже безлюдна. Ліхтарі ледве освітлювали вузький проїзд між будинками, а дерева відкидали довгі темні тіні на потрісканий асфальт.

За кілька хвилин вони підійшли до старої білої Renault Logan. Денис дістав із кишені ключі, натиснув кнопку брелока, і машина коротко блимнула фарами.

— О яка машина… Бомба! — заговорив Максим.

Він обійшов автомобіль, уважно розглядаючи його.

— Біла Renault Logan другого покоління... Ще й номери полтавські...

— Та досі триндіть вже, — озирнувся Максим, відчиняючи задні двері. — Залазь. І мовчи.

— Як скажеш, — на видиху відповів Максим і обережно сів на заднє сидіння, наскільки дозволяли наручники.

Дверцята глухо зачинилися. За мить Денис уже сидів за кермом.

Двигун тихо загуркотів, і автомобіль плавно виїхав із темного двору й розчинився на проспекті нічного Києва.