ГЛАВА ІІІ, ХІІІ

Минула майже доба відтоді, як Аліна не відповідає на дзвінок. Чи подобається це Максиму, напевно, ні. Але чи він щось робить… теж ні.

Заново зателефонувати до коханої дівчини Максим вирішив лише після зміни, відразу, як вийшов із кафе.

Дорогою додому він що й робив, як тримав біля вуха телефон і слухав постійні гудки. Довгі гудки були постійно, ні разу не було відповіді, навіть не скидала. Дівчина просто не відповіла.

Хлопець усміхнувся сам до себе. Напевно, спить й не чує телефону. Чи просто не хоче, аби він заважав їм із Денисом? Куди далі Максим ставав нервовішим. Його можна зрозуміти: найбільше, що дратує, — незнання.

І від незнання, коли знову без відповіді на новий дзвінок вже дома, хлопець не витримав.

— Да що ж таке?! — викрикнув він, із максимальною силою стискуючи телефон. — Хіба можна десь кидати свій клятий телефон?!

За десять хвилин він спробував утретє. Цього разу хлопець вже точно не стерпів і вже біг по вулиці до будинку Аліни. Тут недалеко, так що прибіжить швидко.

Максим то біг, то швидко йшов, та постійно відганяв тривогу, яку він накручував останні пів години, від якої вже почали неприємно стискатися груди.

За кілька хвилин він уже стояв біля дверей її квартири. Подзвонив. Тиша. Подзвонив ще раз. Нічого. Тоді почав стукати.

— Аліно!

Жодної відповіді не було.

Максим відчув, як у голові одна за одною починають спалахувати найстрашніші думки. Він смикнув ручку дверей скоріше від розпачу, ніж із надією.

Хлопець потягнувся і знову почав пальцями нервово шукати Аліну в останніх набраних. Пролистав, натиснув на її картинку і став чекати, покусуючи нігті.

— Аліно? — шепотнув він, почувши мелодію телефона всередині квартири. — Аліно! Аліно! Та йомайо, Аліно! Ти чуєш?!

Він буквально кричав на увесь під’їзд.

— Та чого ти репетуєш? — ззаду почувся жіночий голос.

Максим різко, із надією повернувся і… розчарувався.

— То чого репетуєш, хлопче? — повторила пожила жінка, яка наполовину виглядає із квартири напроти.

— Та цей… А ви Аліну не бачили? — зам’явся хлопець, не знаючи, що йому говорити.

— Аліну? — задумливо повторила жінка. — Та чого, бачила. Ще ранком кудись пішла із хлопчиком.

— Денисом?!

— Та напевно. Білявий, як і ти.

Не дослухавши, Максим зірвався із місця.

— Дякую! — по дорозі до ліфту крикнув він, як зникнути за стінами проходу до ліфту.