ГЛАВА ІІ, XІІ

Денис переступив поріг квартири й хотів привітатися із сусідкою, але, помітивши незнайомого хлопця, застиг, наче Буратіно. Це тривало лише секунду, проте очі лише збільшувалися від здивування.

Для Дениса це було неочікувано, але прискакуємо. Він добре розумів, хто стоїть перед ним. За ці два роки він не раз чув про Максима, чув його ім'я в розповідях Аліни, навіть бачив деякі старі фотографії. Та зараз уперше бачив його наживо.

Вдихнувши трохи глибше, Денис швидко опанував себе, звично всміхнувся й зробив кілька кроків уперед.

— Максим? — уточнив він, хоча відповідь була очевидною.

— Так, — кивнула Аліна, переводячи погляд з одного хлопця на іншого. — Максим, це Денис. Денис, це Максим.

Десь секунду між ними була мовчанка, однак потім Денис простягнув руку.

— Приємно познайомитися.

— Взаємно, — відповів Максим, міцно потиснувши її.

Рукостискання вийшло, і це добре. Жоден із них не намагався довести щось іншому чи показати свою перевагу. Просто двоє хлопців, яких випадково звела одна людина. Проте обидва чудово розуміли, що це знайомство було неминучим.

— Нарешті познайомилися, — із легкою усмішкою сказав Денис. — Якщо чесно, я навіть трохи хвилювався.

Максим ледь здивовано підняв брову.

— А… чому?

— Як же… — Денис ніяково потер шию. — Аліна багато про тебе розповідала. Хоча, чесно, думав, що ви ніколи… Ладно, забули. Все добре.

Максим коротко всміхнувся.

— Та як скажеш.

Аліна, яка мовчки спостерігала за ними, помітно розслабилася. Вона боялася, що між ними відразу виникне якесь непорозуміння, але поки що все було напрочуд спокійно.

— Добре, — сказала дівчина. — Я поставлю чайник. А ви поки що поговоріть.

Вона зникла на кухні, залишивши хлопців удвох. У квартирі стало тихіше. Денис кілька секунд дивився в бік кухні, переконуючись, що Аліна вже не чує їхньої розмови, після чого перевів погляд на Максима.

— Якщо чесно... я радий, що ти повернувся.

Максим уважно подивився на нього, намагаючись зрозуміти, чи звучать ці слова щиро.

— Чому?

— Бо так їй краще. А хіба ні?

Максим не міг не погодитися. Проте замість слів лише повільно кивнув.

— Я хочу сказати, що ти молодець, — почав він після короткої паузи. — І... дякую.

Денис наче розгубився.

— За що?

— За те, що був поруч із моєю Аліною, коли мене не було. За лікарів, за квартиру, за те, що не дозволив їй залишитися самій.

Денис лише ледь усміхнувся й похитав головою.

— Не варто. Я не зробив нічого особливого.

— Та зробив-зробив, — спокійно відповів Максим, поклавши праву руку на плече Дениса. — Зробив… ще й як зробив! Дякую тобі.

На цьому розмова майже закінчилася. Згодом до кімнати повернулася й Аліна, а коли годинник перевалив за дев'яту вечора, Максим вирішив повертатися додому. Попрощавшись з Аліною, він ще раз подякував Денисові за все, що той зробив для неї, після чого вийшов із квартири.

Надворі вже сутеніло. Повітря стало прохолоднішим, а місто, на диво, галасливішим. Денний гамір змінився вечірнім.

Усередині хлопця було спокійно та водночас неприємно. Неприємно від усвідомлення, що всі ці два роки поряд із його Аліною був не він, а якийсь інший хлопець, навіть якщо він дуже хороший і лише друг.

І хоч Максим розумів, що між ними, найімовірніше, не було нічого, окрім дружби, позбутися цього дивного відчуття не виходило. Він навіть тихо всміхнувся сам до себе.

— Дурень...

Це була не ревність у звичному розумінні. Швидше жаль. Жаль через те, що два роки життя Аліни, найважчі два роки, пройшли без нього. І скільки б він не намагався надолужити втрачений час, ці спогади вже назавжди належатимуть іншій людині.

Зупинившись біля свого будинку, Максим дістав телефон із кишені. Палець майже сам натиснув на ім'я Аліни.

У слухавці пролунали довгі гудки. Один, другий, третій… Дівчина не відповідала. Максим ще трохи почекав, але зрештою скинув виклик і заблокував екран.

— Напевно, зайнята...

Він сховав телефон до кишені й подивився на освітлені вікна будинку. «Нічого. Подзвоню їй завтра». І лише після цього повільно зайшов до під'їзду.