ГЛАВА ІІ, XІ

Максим мовчки дивився на Аліну, яка все ще сиділа навпроти. Вона здалася такою далекою, ніби знову щось не так. Її погляд що й робив, як безупинно ковзав по чашці з чаєм. Хлопець не став засипати її питаннями ще далі. Лише тихо всміхнувся, простягнув до неї руки й ледь нахилив голову.

— Іди сюди.

Аліна підняла на нього здивований погляд.

— Що?

— Іди до мене, — повторив він уже м'якше, не опускаючи рук. — Чи не хочеш?

Дівчина ще кілька секунд дивилася, вагаючись, ніби не вірила, що це нормально, але потім усе ж підвелася. Якось несміливо зробила крок, після чого обережно сіла до нього на коліна, намагаючись не переносити на нього всю свою вагу.

Максим відразу міцно обійняв її за талію та притулився носом до її волосся. Повільно вдихнув знайомий запах і, майже не замислюючись, почав легенько погладжувати її по плечу й спині. Жодних слів, жодних жартів. Просто звичайна поведінка хлопця й дівчини, які пропустили два роки свого життя.

Кілька хвилин — і Аліна поступово перестала боятися зробити щось незручно, навпаки, вона вмостилася зручніше, як на кріслі, і сперла голову на його груди, наче так і треба.

— Після того... — тихо почала вона, — я боялася навіть виходити з дому. Мені здавалося, що варто лише переступити поріг, і все повториться. Я боялася людей, боялася залишатися сама, але ще більше боялася, коли хтось був поруч. Майже ні з ким не говорила. Просто… просто існувала.

Максим мовчав, лише повільно проводив долонею по її плечу, показуючи, що слухає.

— Тоді поруч з'явився Денис. Ми познайомилися вже після лікарні. Спочатку він просто заходив перевірити, чи я взагалі їла. Потім почав приносити продукти, іноді сам готував, якщо бачив, що я знову нічого не можу зробити. Чесно, я навіть не пам'ятаю, коли перестала відмовлятися від його допомоги... Він просто був поруч, а що ще потрібно після… після такого?

Аліна на мить замовкла й, знову згадуючи ті дні, заховала обличчя у руки.

— Все добре… все добре, — тихим голосом заспокоював юнак, проводячи рукою по волоссю. — Якщо тобі важко, то можеш не говорити, просто дозволь мені тебе заспокоїти.

Дівчина посміхнулася від слів свого коханого. Мовчати не хотілося, говорити хотілося… Говорити — і все.

— Це якраз Денис і знайшов мені психотерапевта. Я сама навряд чи наважилася б. На першому сеансі спеціаліст сказав, що мені потрібно десь залишати все, що крутиться в голові. Оскільки я раніше, ще в тому житті, була художницею, то він і порадив малювати.

Максим трохи відхилив голову, щоб бачити її обличчя.

— Маленька ти моя! Поплач-поплач… Я поряд, я з тобою.

Аліна ледь усміхнулася, витираючи сльози з-під очей.

— Як скажеш.

— То ти малювала?

— Авжеж! У мене вже цілий альбом, — дівчина задумливо хитала головою, згадуючи кожен свій малюнок. — Дивні силуети, дерева без листя, старі будинки, ворони й люди без облич.

Аліна повернула голову й подивилася на хлопця.

— Але знаєш... після кожного такого малюнка ставало трохи легше.

Максим задумливо кивнув.

— Я хотів би його побачити.

— Не впевнена, що тобі сподобається, — тихо хмикнула дівчина. — Ти ж любиш яскраві абстракції, а там… напевно, готика.

— І що? Я хочу подивитися. Адже воно твоє.

Вона підняла на нього очі, уважно вдивляючись у його обличчя, ніби перевіряла, чи він справді говорить серйозно. Потім тихо видихнула й ще ближче притиснулася до нього.

— Дякую...

Він легенько поцілував її у волосся.

— Мені шкода, що тоді поруч був не я.

— Не кажи так, — одразу відповіла вона. — Якби не Денис... я не знаю, чи сиділа б зараз тут. Він буквально витягнув мене з того стану. І я завжди буду йому за це вдячна.

Біловолосий хлопець опустив очі. Усередині нього щось боляче стислося. Він і не ревнував, і не був задоволений Денисом. Однак що не відняти, так це вдячність незнайомій людині, яка не дозволила Аліні залишитися сам на сам із власним страхом.

І десь глибоко всередині його їла зсередини думка, що це мав бути він. Саме він мав приносити їй їжу, шукати лікаря, сидіти поруч після кошмарів і переконувати, що вона більше не одна. Але минуле вже неможливо було переписати.

У квартирі було чути лише приглушений шум міста за вікном і тихе цокання настінного годинника. Максим уже хотів сказати щось іще, коли раптом із передпокою почувся металевий дзенькіт ключів.

Аліна здригнулася, але майже одразу розслабилася. Замок клацнув, і двері відчинилися.

— Алін, я вдома! — почувся чоловічий голос із коридору.

За кілька секунд у кімнаті з'явився високий білявий хлопець із синіми очима та приблизно їхнього віку. Він зробив кілька кроків і завмер, побачивши незнайомця, який сидів на стільці, обіймаючи Аліну.