ГЛАВА ІІ, X

Минуло ще трохи часу, і, остаточно прокинувшись, вони перейшли на кухню. Аліна поставила чайник, машинально дістала дві чашки, а Максим тим часом розглядав фотографію в рамці на столі.

На ній були Аліна й хлопець. Біле, пухнасте волосся, сині, як Дніпро, очі й щира усмішка.

— Алін, — нахмурився Максим. — А що це за пацан із тобою?

— А? — дівчина спершу не зрозуміла, про кого він. — А... це... Це мій друг. Я ж розповідала, пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, — коротко відповів Максим, не відводячи погляду від фотографії. — Тепер розумію, чому ти до нього так прив'язана.

— Так? — усміхнулася Аліна, теж задивившись на старе фото. — І чому?

— Ну як тобі сказати... — Максим почухав потилицю. Сказати: «Та він же майже моя копія», — не наважувався. Не хотілося звучати самовпевнено. Він підійшов ближче, став позаду й м'яко поклав руки їй на плечі. — Видно, що він хороший хлопець.

— А... ну це правда! — Аліна повернулася до нього, і між ними майже не залишилося відстані. — Він милий хлопчик... як і ти.

— Ого! — усміхнувся Максим, обіймаючи її за талію. — А повторити?

Дівчина сховала усмішку.

— Ну... ти милий...

Її очі одразу втекли кудись униз.

— І взагалі... чайник уже закипів.

— Завариш і мені?

— Звісно. Ти ж досі п'єш без цукру... і з половиною лимона?

Максим лише усміхнувся. Від цих простих слів усередині стало несподівано тепло.

Він і сам пам'ятав про неї безліч дрібниць. Який шоколад вона завжди просила купити. Як ховала долоні в довгі рукави светра, коли дивилася романтичні фільми. Як смішно надувала губи, коли він жартома називав її Малєвічем.

Поки обоє мовчки губилися у спогадах, чай уже настоявся. Над столом підіймалася легка пара від двох однакових білих чашок. Майже однакових. Але різниця все ж була. На одній було написано «Аліна», а на другій — «Денис».

Тепер, просто посміхаючись, вони сіли навпроти одне одного. Їхні погляди вже не змушували опускати очі, як ще вчора. Між ними оселився тихий домашній спокій. Ніхто більше не намагався надолужити два втрачені роки за один день. Вони просто вчилися бути поруч. Повільно й обережно.

І руйнувати цю тишу порожніми словами зовсім не хотілося.

— То... підемо в кафе? — першою озвалася Аліна й одразу додала: — Учора ти казав, що відкрив його з другом.

Максим кивнув, зігріваючи долоні об чашку.

— Як скажеш. Якщо хочеш — хоч зараз.

Дівчина різко опустила голову. Плечі ледь затремтіли від стримуваного сміху.

— Що? — хлопець усміхнувся, легенько торкнувшись її плеча. — Ну що таке?

Аліна підняла на нього очі.

— Скажи... чому ти підробляєш аніматором?

Максим видихнув і похитав головою.

— А... ти про це. А я вже подумав... — тихо засміявся він. — На кафе потрібні гроші. От і доводиться.

Аліна винувато закусила губу. Вона простягнула руку й накрила його долоню своєю.

— Не ображайся... Я просто уявила тебе... — кутики її губ знову сіпнулися, — у костюмі плюшевого ведмедика.

— Ведмедика? — Максим театрально округлив очі. — Я хіба схожий на ведмедя?

— Зараз — ні, — ледь чутно відповіла вона. — А ось перед сном...

Не давши їй договорити, хлопець швидко пересів ближче.

Однією рукою обійняв її за плечі й легко притиснув до себе.

— Для тебе я можу бути ким завгодно.

Аліна тихо всміхнулася, притулившись щокою до його грудей. На кілька секунд вона просто завмерла, прислухаючись до рівного стуку його серця.

— А ще... — несміливо почала вона. — Можна я тебе намалюю?

Дівчина підняла голову, зустрілася з ним поглядом і вже сміливіше закінчила:

— У тебе ж є щось цікаве з одягу?