Аліна повільно озирнулася навколо, намагаючись зрозуміти, де вона. Її кімната, велике вікно, учорашній одяг, акуратно складений на стільці, і такий знайомий шум із проспекту. Потім вона знову подивилася на хлопця перед собою й уже пошепки промовила:
— Максим?
— Так, — тихо відповів юнак, обережно обіймаючи Аліну, коли вона нарешті трохи заспокоїлася.
Хлопець сів на підлогу біля дівчини й міцніше притиснув її до себе. Аліна повільно заплющила очі й затулила обличчя долонями.
— Господи... — прошепотіла вона, і її плечі трохи опустилися. — Пробач... Я... я подумала...
Вона не змогла договорити.
Максим повільно оглянув порожню кімнату, намагаючись хоч щось зрозуміти. Та так нічого й не збагнувши, вирішив, що Аліна вже достатньо заспокоїлася.
— Заспокоїлася? Повертаємося на ліжко?
Аліна подивилася на нього й мовчки кивнула. Після цього Максим обережно підвівся, не прибираючи рук, і допоміг підвестися їй.
Повернувшись у теплу постіль, Максим не став розпитувати, що їй наснилося, хоча дуже хотів. Проте зараз мовчання було найкращим рішенням.
Минуло вже десять хвилин після їхнього мовчазного повернення. Аліна так само дивилася в стелю, нічого не кажучи. Максим уже хотів запропонувати їй води чи хоча б відчинити вікно, але дівчина раптом сама повернулася до нього й легенько притулилася.
— Максим... — тихо промовила вона. — Можеш... ще раз мене обійняти?
Хлопець ледь усміхнувся й мовчки розкрив руки. Аліна сама подалася вперед і якомога ближче притиснулася до нього.
Цього разу вона вже не плакала. Просто заплющила очі й мовчки лежала, зігріваючи його груди своїм гарячим подихом. Максим обережно гладив її по волоссю.
— Схоже... ми вже не заснемо, — усміхнувся хлопець. — Аліно?..
Він трохи відсторонився й помітив, що дівчина вже спить.
— Моя маленька… — Максим торкнувся губами її чола. — Поспи ще… поспи.
Проте усмішка швидко змінилася сумом. Авжеж, юнак розумів: його Аліна злякалася не чогось абстрактного й точно не того, що прокинулася поруч із ним. Вона злякалася когось конкретного. Когось дуже страшного, дуже жорстокого.