ГЛАВА І, VIІ

Настінний смартгодинник уже давно перевалив за північ. Один за одним гості починали збиратися по домівках, розуміючи, що це і є максимум на сьогоднішнє свято. Не всім хлопцям до душі тихі розмови, а куди хлопці, туди й їхні другі половинки.

— Якщо що, телефонуй, — тихо сказала рудоволоса дівчина, обіймаючи Аліну.

— Добре.

— І... не залишайся сама, гаразд?

Аліна ледь кивнула, поглядаючи на Максима, який намагався без ложки взути кросівки. І від цього серйозний вираз її обличчя переріс у дзвінкий дівочий сміх.

— Чому смієшся? — і сам усміхаючись, мовив хлопець, притягуючи кохану за талію до себе. — Ти готова? Йдемо?

— Готова, — коротко кивнула Аліна. — Йдемо.

Двері квартири зачинилися за хлопцем і дівчиною. Вони переплели великі чоловічі пальці й тонкі жіночі та попрямували до ліфта.

Максим настояв, щоб провести Аліну додому. Дівчина не відмовляла, лише погоджено посміхнулася й стала показувати дорогу. Хоч іти було недалеко, для закоханих ця дорога здавалася надто короткою. Вони намагалися розтягнути кожен крок якомога довше, щоб ще трохи побути поруч.

Та, на жаль, усе хороше закінчується. І ось хлопець і дівчина підійшли до потрібного під'їзду.

Максим узяв і другу руку коханої, кілька разів коротко поцілував її в губи й уже хотів іти, коли почув тихенький голос за спиною.

— Максиме...

Він тут же обернувся й поглянув на Аліну.

— Що таке?

— Мій друг, із яким я… ну… живу, — говорила дівчина, червоніючи ще більше з кожним новим словом, — він зараз у лікарні... А без нього мені страшно.

Максим так і стояв на місці, не зовсім розуміючи, що робити далі. Після всього, що сталося, просто піти здавалося неправильним. Але й залишатися так швидко могло бути помилкою.

— Міг би ти сьогодні побути зі мною? — додала Аліна, почервонівши ще сильніше.

— Якщо тобі це справді потрібно, то можу, — відповів хлопець, повертаючись.

Аліна помітно видихнула.

— Просто... мені якось не по собі після того, що було. Та й узагалі... — вона ненадовго замовкла. — Зазвичай я не залишаюся одна.

І ось Максим побачив ту квартиру, де весь цей час жила його Аліна. Невеличка однокімнатна квартира у старій панельці, але це хоча б щось.

Поки дівчина мовчки пройшла до кухні й поставила чашки в мийку, Максим тим часом уже поклав рюкзак біля дивана й розстібнув блискавку, дістаючи чисту футболку.

Аліна повернулася й кілька хвилин спостерігала за ним, ніби боролася сама із собою.

— Максим...

Він підняв голову.

— Можна... ще дещо попрошу?

— Звісно.

Вона відвела погляд.

— Насправді... справа не в тому, що хтось є в квартирі. Просто... коли людина спить в іншій кімнаті... мені все одно страшно.

Максим уважно дивився на неї, не перебиваючи.

— Я розумію, як це звучить, — поспішила додати Аліна. — І якщо тобі незручно, забудь, що я сказала.

Вона вже хотіла перевести розмову на іншу тему, але Максим тихо запитав:

— Тобі буде спокійніше, якщо я буду поруч?

Аліна не одразу наважилася відповісти. Лише через кілька секунд ледь помітно кивнула.

— Так... Але я не можу запропонувати тобі диван друга, бо...

— Я розумію, — перебив її хлопець, уже в новій футболці. — Я ляжу, де скажеш.

Знову почервоніла й знову налякана, Аліна підняла очі й ніби вибухнула:

— Ти про що думаєш?!

Максим усміхнувся й навіть не здивувався. Він бачив перед собою ту саму свою дівчину, як і в ті золоті для нього роки.

— Ти така гарна, коли нервуєш, — сказав хлопець, скорочуючи дистанцію. — Йди сюди.

— Ідіот! — викрикнула Аліна. — Ти що робиш?!

І тут же, опинившись в обіймах хлопця, і коли його руки обійняли їй на плечі, вона нарешті заспокоїлася й більше вже нічого не говорила.

Дівчина навіть заплющила очі й ледь чутно видихнула. Здавалося, разом із цим видихом вона вперше за дуже довгий час дозволила собі повірити, що цієї ночі їй, можливо, не доведеться боятися.

Саме з цією думкою й завершувався їхній найдивніший, але водночас найважливіший день за останні два роки.