ГЛАВА І, VІ

Замість Аліни чайник поставила власниця квартири, поки її хлопець почав розрізати торт. Ніхто вже й не збирався докучати іменинниці святкуваннями. На цей раз можна було не кричати гучні привітання й тим паче не загадувати бажання, яке, напевно, вже й могло здійснитися.

Максим і Аліна тим часом сіли біля великого вікна у залі, трохи осторонь від інших. Хлопець узяв холодні долоні коханої у свої й став просто їх гріти. Від її тоненьких пальців у своїй руці Максима накрила ностальгія. Ностальгія за тими роками, коли вони були разом, і за тими, які вони втратили. Від цього його очі знову почали мокріти.

— Як ти? — майже одночасно промовили вони.

І обоє ледь усміхнулися. Навіть зараз вони відчували однаково. Це не могло не тішити.

— Спочатку ти, — тихо сказала Аліна, дивлячись прямо в очі ще й досі дуже коханого хлопця.

Максим на кілька секунд замислився, відчуваючи, що йому й немає чого розповісти. Усі його заслуги — це кафе, та й то воно існує завдяки Тьомі та його амбіціям. А він що… Він лише аніматор.

— Якщо чесно... навіть не знаю, з чого почати, — сором'язливо прошепотів юнак, опускаючи очі в підлогу. — У мене все як і було… тримаюся завдяки Тьомі.

— Та годі, Максиме, — дівчина помітила сором хлопця й легенько звільнила свої руки. — Ти змінився. Ще як змінився.

Хлопець ледь посміхнувся куточком губ і видав звук, схожий на насмішку. Він не хотів здатися дівчині невдахою, яким себе й вважав. Усі його друзі ці два роки тільки й говорили, що всім дівчатам потрібні лише багаті хлопці.

На жаль, він таким не був. «Бідна церковна миша», — жартома думав Максим, боячись розчарувати ту, яку кохав і кохає всім серцем.

Аліна повільно кивнула й доторкнулася до його щоки, ніби чудово розуміла, що він мав на увазі.

— А ти? — тихо запитав хлопець, переводячи тему. — Чим зараз займаєшся?

— Малюю.

Хлопець тихо засміявся.

— Ей, — Аліна легенько штовхнула його в плече. — Що смішного?

— Та нічого, вибач. Просто нічого не змінюється.

— А ти пам'ятаєш, що я малювала? — зі щирою надією запитала дівчина.

Вона не хотіла образити Максима, але для нього це могло прозвучати саме так. Він пам'ятав не лише її малюнки чи інші роботи — він пам'ятав усе: яку каву вона любила, який жанр фільмів дивилася і як завжди ховала руки в кишені куртки, коли хвилювалася чи просто мерзла.

— Не ображай мене, — радше жартома, ніж серйозно, промовив хлопець, нарешті піднімаючи погляд на дівчину.

Та вона й сама зрозуміла недоречність власного питання. Вона ж не забула улюблену гру свого хлопця, адже це було просто неможливо. Так само й він пам'ятав усе, що було пов'язане з нею.

— Не буду, — тихо відповіла дівчина. — А що ще розкажеш?

Розмова поступово ставала все більш схожою на ту, що була між одинадцятикласниками. Вони згадували старих учителів, знайомі місця, смішні випадки зі школи, розповідали, що змінилося за ці два роки самотності.

І лише відволікалися, коли час від часу друзі приносили чай чи шматок торта. Після години сміху Максим майже несвідомо поставив запитання, яке весь цей час не давало йому спокою.

— Аліно... а що тоді... — він не договорив, побоявшись образити її й зруйнувати те, що вже виглядало досить непогано відновленим.

Попри недомовлені слова, дівчина одразу зрозуміла, про що йдеться. Її усмішка повільно зникла з обличчя, змінившись нервовим покусуванням губ.

Погляд Аліни опустився на чашку з чаєм, яку вона стискала обома руками. Дивлячись на своє відображення, розповісти про таке було нестерпно важко.

— Не сьогодні, — ледь чутно сказала вона, дивлячись у чорний чай.

Максим мовчки кивнув. Він помітив, як змінилося положення її плечей, як пальці сильніше стиснули гарячу чашку. Цього було достатньо, щоб більше не повертатися до цієї теми й зрозуміти, що він ледь не відкрив ящик Пандори своїм необдуманим питанням.

— Добре, — спокійно відповів він і розвів руки. — Тоді йди сюди.

Аліна різко підняла на нього очі.

— Чи… ти не хочеш? — трохи злякано запитав Максим.

Саме в цю мить Аліна поставила чашку на стіл і майже впала в обійми дорогої для неї людини. Єдиної людини зі старого життя, єдиного хлопця, якого вона не боїться підпускати так близько після всього, що було в її житті після… після викрадення.

— Усе добре, я тут, я поряд, — говорив хлопець, повільно водячи однією рукою по її спині, поки іншою тримав за плечі. — Поплач. Стане легше.