ГЛАВА І, IV

Максим уже не плакав, лише зрідка тихо зітхав, усе ще не наважуючись відпустити Аліну бодай на секунду. Його руки й досі міцно тримали її в обіймах.

Та Аліна й сама не дуже хотіла відходити. У руках цього хлопця було спокійніше, ніж будь-де на білому світі.

Дівчина навіть згадала, як так само спокійно вони обіймалися в одинадцятому класі, коли ще були зовсім юними й вірили, що попереду на них чекає лише щастя.

Та Аліна й хотіла повернутися назад, але була переконана, що так буде краще для всіх. Вона щиро вірила, що Максим із часом забуде її, навчиться жити далі, знайде іншу дівчину й буде щасливим. Саме тому вона погодилася забути свого коханого, хоча ніколи не переставала кохати.

Тепер, у його теплих обіймах, вона зрозуміла, наскільки сильно помилялася. Максим ще більше підсилив це відчуття, коли обережно взяв її долоні у свої.

Він почав легенько терти їх, як і два роки тому, проводячи своїми пальцями по її пальцях. Колись робив так десятки разів, навіть не замислюючись.

— Знаєш... — тихо сказав він, не відводячи погляду від її рук. — Я дуже боявся, що одного дня просто закохаюся ще раз.

Аліна здивовано підняла очі.

— Боявся?

Максим кивнув, ледь посміхаючись.

— Бо тоді не було б цієї миті.

Від почутого Аліна не стримала сліз. Вона зробила маленький крок уперед і знову притулилася чолом до його грудей.

— Дурень! — прошепотіла дівчина.

— І ось наша перша сварка, — посміхнувся Максим, ніжно поклавши руку на волосся коханої.

Вони ще довго не наважувалися відпустити одне одного.

— Тепер я хоча б знаю, що не помру без кохання, — знову заговорив хлопець своїм тихим голосом.

— Ти... сумнівався? — Аліна ледь нахилила голову. — Такий-от красунчик — і без дівчини? Не вірю!

Максим тихо засміявся.

— А ти повір, — коротко сказав хлопець, зробив паузу, після якої додав: — Ти навіть не уявляєш, скільки разів мені здавалося, що я бачу тебе серед натовпу. Я міг годинами ходити за незнайомими дівчатами лише тому, що вони були хоч трохи на тебе схожі.

— Та ти маніяк, — пожартувала дівчина й одразу пожалкувала.

Аліна наче почала задихатися й тремтіти, при цьому ще й почервоніла.

— Що з тобою? — не звернувши уваги на жарт, відреагував Максим.

— Усе добре, — дівчина видихнула, потім знову вдих і видих. — Буває.

Хлопець не жартував, як раніше, не підколював своїми фірмовими жартами. І саме в цей момент Аліна остаточно зрозуміла, що ці два роки пішли її хлопцю лише на користь. Він став дорослішим, стриманішим, навчився мовчати там, де колись говорив би без упину. І, мабуть, саме тому вона знову відчула себе поруч із ним у безпеці.

Максим теж не відводив погляду від Аліни. Йому досі було важко повірити, що вона справді стоїть перед ним. Що можна просто дивитися на неї, чути її дихання, бачити, як вона нервово перебирає пальцями й просто посміхається.

І вперше за дуже довгий час обоє дозволили собі повірити, що ця зустріч більше не закінчиться прощанням.