ГЛАВА І, ІІІ

Максим машинально поправив комір святкового костюма й зробив глибокий вдих. У голові він уже прокручував перші слова привітання, які повторював десятки разів.

— Можна?

— Можна!

Двері повільно відчинилися. Дівчина зробила кілька кроків до кімнати й лише тоді розплющила очі. Наступної миті Максим відчув, як усе всередині нього ніби завмерло. Перед ним стояла Аліна.

Максим ніяк не очікував, що цього вечора доля приведе його саме сюди. До неї. До дівчини, яку два роки тому він втратив назавжди. До тієї, чиє ім'я згадувалося щодня і щоночі. До єдиної людини, яку він кохав понад усе.

Її великі темні очі, якими він колись захоплювався так само, як художники захоплюються небом перед світанком, дивилися на нього з таким самим відчуттям. Аліна стояла, наче вкопана, ніби боялася, що один необережний рух зруйнує цю мить.

Як це могло бути правдою? Цілий рік безсонних ночей і безнадії — і ось вона раптом стояла просто перед Максимом. Жива, не поранена, не в інвалідному кріслі, навіть не виснажена до невпізнання й не скалічена так, як снилося хлопцю у страшних кошмарах.

Максимові раптом здалося, що все це лише ще один сон. Надто добре, щоб бути реальністю. За останні роки він не раз бачив її уві сні, а потім так само втрачав із виду, щойно хотів торкнутися. Прокидатися після таких снів було просто нестерпно боляче.

І ось диво: їх розділяв лише один крок. Усього один. Достатньо було підійти ближче, простягнути руку й поцілувати її, як тоді. Або просто обійняти, пригорнути до себе.

Та й, правду кажучи, дивитися на неї було замало. Щонайменше рік він лише це й робив. Дивився на фотографії в телефоні, перечитував повідомлення з акаунту, який так і не зміг видалити.

— Аліно... — майже пошепки промовив Максим, роблячи невпевнений крок уперед, і вже голосніше повторив: — Аліно!

Дівчина лише дивилася на нього широко розплющеними очима. Ніби не могла повірити в те, що зараз відбувається у квартирі її подруги.

І ось нарешті долоня хлопця торкнулася її щоки, чим здивувала присутніх ще більше. Сам говорив про жодних дотиків, а тут таке...

Але Максиму було все одно. Він лише відчув, як у грудях щось болісно стискається й шалено калатає. Він більше не стримувався.

— Аліно! — наступної миті він міцно обійняв її, притиснувши все її крихітне тіло до себе так, ніби боявся знову втратити.

— Ти жива... — його голос був ледь чутний через тремтіння й сльози. — Господи... ти жива...

Він майже не бачив її гарного обличчя перед собою. Сльози настільки застилали очі, що він ледь розрізняв бодай щось. Але тепер це вже не мало жодного значення. Він відчував тепло її тіла, чув її дихання, відчував, як швидко б'ється її серце.

— Аліно... Аліно... — тихим шепотом повторював хлопець, ніжно притискаючи дівчину до себе.

Аліна не намагалася звільнитися з обіймів колись свого хлопця. Навпаки. Вона повільно обійняла його у відповідь, міцно зімкнувши руки за його спиною.

— Я теж сумувала... Максиме...

Ніхто з друзів Аліни не розумів, що відбувається, але перервати цю мить вони не могли.