ГЛАВА І, ІІ

Дорога до потрібного будинку не забрала багато часу. Максим встиг на метро й ось уже шукав потрібний під'їзд сучасної багатоповерхівки, яких у Києві навіть не сотні.

Він ще раз поглянув на адресу в телефоні й, переконавшись, що не помилився, закинув рюкзак на плече. Біля самого під'їзду на нього вже чекала компанія молодих людей. Їх було шестеро чи семеро, приблизно його віку. Більшість нервово поглядала на годинник, одна білява дівчина тримала в руках букет квітів, а двоє дівчат намагалися не випустити повітряні кульки, які вперто виривалися з рук через легкий вечірній вітер.

— Максим? — першою озвалася рудоволоса дівчина, уся в чорному, щойно помітила його.

— Так, це я.

— Слава Богу. Ми вже хвилювалися, що ви запізнитеся.

— До початку ще п'ять хвилин, — спокійно відповів хлопець, поглянувши на свій годинник.

— Та ну... — ніяково усміхнулася та білявка. — Хочеться ж, щоб усе вийшло ідеально.

Максим машинально кивнув. Такі слова він чув майже перед кожним замовленням. Для когось день народження був головною подією місяця, а для нього — ще кілька годин роботи й зайва копійка на кафе.

Поки вони піднімалися ліфтом, хлопці й дівчата востаннє обговорювали свій задум. Один мав вимкнути світло, інша — увімкнути музику, ще хтось повинен був винести торт. Здавалося, вони хвилювалися значно більше, ніж Максим. Він просто дивився в стелю ліфта й думав про своє, поки вони їхали на двадцятий поверх.

Коли двері квартири відчинилися, усередині вже панував той самий святковий безлад, який раз по раз зустрічався в оселях клієнтів хлопця. На столі — купа їжі, випивки та чогось різнокольорового, на кшталт прикрас.

У центрі вітальні двоє хлопців саме намагалися закріпити останню гірлянду.

— Свічки не забудьте! — гукнула одна з дівчат.

— Уже поставив.

— А кульки?

— Усе гуд, у руках.

Максим мовчки спостерігав за цією метушнею. Для нього вона була звичною частиною одноманітної роботи. Він навіть не намагався запам'ятовувати обличчя людей, бо знав: за годину вони розійдуться, а він поїде додому, на інший кінець міста.

І ось нарешті до нього підійшов високий хлопець у світлій сорочці й простягнув білий конверт.

— Це решта суми. Як і домовлялися.

Максим машинально перевірив, чи не порожній конверт, після чого сховав його до внутрішньої кишені куртки.

— Дякую.

Він уже збирався пройти до кімнати, коли раптом зупинився.

— До речі, є одне прохання, — спокійно промовив він, звертаючись одразу до всіх присутніх у кімнаті. — Я завжди попереджаю про це заздалегідь. Під час привітання — без обіймів і без будь-яких доторків. Якщо будуть фотографії, теж прошу це врахувати.

Першим усміхнувся той самий хлопець, який щойно віддав гроші.

— Та не хвилюйтеся. З нашою іменинницею таких проблем точно не буде. Вона й сама не любить, коли до неї торкаються. Особливо незнайомі люди.

Декілька друзів лише мовчки переглянулися, ніби почули щось цілком звичне.

— Тоді добре, — коротко кивнув Максим і зник за дверима ванної кімнати.

Він навіть не замислився над почутими словами. Навпаки, подумав, що цього разу працювати буде навіть простіше, ніж зазвичай. Проте якби хтось сказав йому, що вже за кілька хвилин саме він першим порушить власне правило, Максим лише скептично посміхнувся б і не повірив жодному слову.

У квартирі швидко згасло світло. Лише маленькі вогники гірлянди, розвішаної вздовж стіни, продовжували ледь освітлювати одну з кімнат. Хтось із друзів жестом показав Максиму, який уже перевдягнувся в костюм, стати трохи збоку від дверей, щоб іменинниця не помітила його відразу. Сам хлопець мовчки виконав прохання. Для нього це була звична частина майже кожного привітання.

— Уже можна виходити! — гукнула одна з дівчат у бік коридору.

За дверима почулися кроки.

— Та що ви знову вигадали? — долинув молодий жіночий голос, у якому відчувалася щира вдячність, немов у дитини, що отримала новий смартфон.

— Спочатку заплющ очі!

— Ви як діти...

— Алін, ну будь ласка!