ГЛАВА І, І

Теплий червневий день майже добігав кінця. Сонце вже не так пекло, як кілька годин тому, і крізь великі панорамні вікна невеликого кафе пробивалося м'яке золотаве світло. Усередині пахло свіжозмеленою кавою, ваніллю та ще теплими круасанами, які кілька хвилин тому дістали з духовки.

Максим саме протирав кавомашину, коли над дверима дзенькнув дзвіночок. До закладу зайшла літня жінка, яку він уже давно знав в обличчя.

— Вам, як завжди? — усміхнувся хлопець.

— На цей раз… ем… так! Так само, — доброзичливо відповіла вона.

Максим кивнув, поставив паперовий стаканчик під носик кавомашини й натиснув кнопку. За останні два роки він навчився жити саме так: працювати, усміхатися людям, рахувати виручку, думати про оренду приміщення й нові закупівлі для кафе. Життя не стало кращим, але почало набирати нових обертів.

Коли жінка пішла, до барної стійки підійшов Артем — його найкращий друг і водночас співвласник кафе. Витерши руки рушником, він ліниво сперся ліктями на стільницю й хитро посміхнувся.

— Ну що, готовий підкорювати нові серця?

Максим лише закотив очі, водячи ганчіркою по стійці.

— Які ще серця?

— Ех ти… У тебе ж замовлення! — Артем знову змінив позу, щоб дивитися в обличчя друга. — Не запізнишся.

— Ні, — сухо відповів Максим, кидаючи ганчірку в куток. — На метро десять хвилин.

— На метро, говориш? — Артем тихо засміявся. — А ти бачив, котра година?

— Ой…! — вирвалося з уст Максима.

— Ось тобі й «ой»! — друг поплескав його по плечу. — Давай біжи, може, ще й встигнеш.

Максим дуже швидко скинув фартух, дістав із-під барної лавки рюкзак, узяв куртку зі спинки стільця й уже збирався виходити з кафе.

— Подуркуй на славу! — навздогін крикнув Артем і хмикнув, обпершись об дерев’яний столик. — А не як завжди…