IV. Сховок Гоблінів. Частина 4

"Курви" не розуміли ельфійку, але усвідомлювали, що в разі її втечі їхній ватажок не буде до них милостивим. Боса ж, напівгола ельфійка - майже неозброєна, замучена ув'язненням, хоч і недовгим, здавалась їм меншою небезпекою.

Ґвеннет Ланіган закрутилась у смертельному танку, коли гобліноїди підійшли до дівчини. Підхопивши однією рукою меча, вона нанесла два блискавичних удари одному з гоблінів, і, хоча той і залишився живим після обох максимально ефективних та болючих ударів, напівельфійка продовжила свій ґерць, підхоплюючи щита й штовхаючи паскудника подалі від себе.

Багбіри теж не барилися. Той, що отримав на горіхи від ельфійки, трухнувши головою, знову підійшов, але не попав по гостровухій. Він був майже мертвим, але невіра в те, що його може так просто завалити гостровуха стерво, а також неусвідомлення тяжкості своїх поранень, зіграли з ним злий жарт. А от другий був більш ефективним, й завдав суттєвої шкоди дівчині. Якщо все буде так і продовжуватись - авантюристка на прізвисько Ланіган могла й не витягнути цієї битви...

Два влучних удари розсікли гоблінські обладунки, і залишили Ведмежатнику серьозні рани, котрі вбили б середнього бійця, та цей сдихать не збирався, тож Гвенн відштовнула його, а от повернутись і прийняти удар підступної шипованої кулі на щит паладинка вже не встигла, і та залетіла їй за кромку і залишила на тілі жінки чергову рвану рану.

Боляче. Отримувати удар, не пом'якшений обладунками було до біса боляче, і Ґвен не змогла стримати вирвавшийся крізь зуби зойк.

Кепські справи. Паладинка розуміла, що другого такого удару може й не витримати, та Володар Світанку вчив своїх послідовників ніколи не втрачати надії і не зупинятись. Мабуть тільки це зараз і тримало Ґвеннет.

Крок, удар мимо. Прикритись щитом, знов удар, надто повільний і знов промах. Меч і щит здавались все важчими, мабуть рана була ще серйознішою, ніж Ґвен думала. Зараз паладинці понад усе була потрібна допомога, та звідки було її чекать?

- Латандер, - видихнула вона, стискаючи ремінь щита, - осяй мене сонцем, Володар Світанку, і даруй мені сил, аби протистояти темряві і врятувати друзів! Будь ласка...

Гвеннет витримала другий удар. А от третій - ні. Латандер осяяв її своєю милістю, давши трохи божественної енергії для творення Божественної Магії. От тільки паладинша вже не встигла нею скористатись. Третій удар був на стільки сильним, що дівчина, впавши на коліна, випустила меч та незакріплений на руці щит додолу. Але вона не була створена для того, щоб стояти на колінах, тож...

... впала обличчям в землю без тями. Вона не знала, що гоблін, якого вона майже добила, так і не виграв свою битву зі смертю, і в результаті здох від поранень. Та їй і не потрібно було це знати. Вона мала виграти ще свою битву за власне життя, бо висіла на волосині від того, щоб відправитись або до Латандера, якщо той прийме її, або ж - до Келемвора, Владики Мертвих...

Сіре, крізь сіре. Сірий камінь перед очима змінив сірий попіл під ногами і таке саме сіре небо над головою. Пустка, наповнена ледь відчутним прохолодним вітром, що жене вперед тіні, шелестить в руїнах, да хитає поодинокі мертві дерева.

Тут було добре, бо тут не було нічого. Ні болі, ні відчаю, ні зневіри. Лише мякий холодний попіл, що не ранив босі ноги і легкий вітерець, що вказував напрям.

Ґвен здавалось, вона бріла так цілу вічність, знікуда і внікуди, залишаючи десь позаду свій меч, розбитий батьків медальон, і самого батька, друзів і побратимів, свого коня і свій шлях, свої клятви і біль, свої борги і надію. Вона знала, що йти їй так аж доти, доки їй не залишиться лише в неї сама пустота. Шлях до Міста Суду тепер лежав через Пустку...

...над якою сходило Сонце. Перші рожево-золотаві промені пробивались з-за обрію, розрізаючи попелясте, заповнене курявою повітря. Тут, в сірому світі тіней їх не могло і не мало бути, але вони були, і вони несли з собою те єдине, чого Ґвен позбавити не міг ніхто. Надію. А з нею і Біль.