ІІ. Перші Битви. Частина 8

Отож, троє з п'ятьох авантюристів зголосилися іти по стежині й вибити гоблосів раз і назавжди із цих земель. Рушили вперед, залишивши обом ельфам можливість вирішити самостійно - чи вони жадають рушити назустріч пригодам разом із більшістю, чи залишитись стерегти вози - що теж, в принципі, було б корисно, але не обов'язково. Так чи інакше, наврядчи обидва ельфи залишаться наодинці один із одним, адже вони терпіти одне одного не могли, не стільки через особисті характери, скільки через історичні, освітні та інші особливості їхніх народів.

Ішли герої так само, як і їхали до того: попереду - Бодомар, в якого руки чесались начистити пику якомусь пересічному гобліну, далі - Сібо у формі ведмедя, який все іще продовжував винюхувати шлях. Замикав цю послідовність Яків, слідом за яким - можливо - ув'яжуться один або навіть обидва ельфи. По факту стежка вела близько вісьмох кілометрів на північний захід, але вона не була повністю безпечною. Приблизно через 10 хвилин після того, як загін почав рухатись по стежці, він натикається на приховане сильце...

Бодомар схилився над імпровізованою аплікацією:

— Що за матюк?..

Поряд крокував ведмідь, і Бодомар раз за разом звірявся з ним, чи у тому напрямку вони йдуть.

Паладинським впевненим кроком чоловік заглиблювався у ліс, час від часу відмахуючись від набридливих гілок, що так і норовили по-цілити в око. З його зростом він мало не у кожній прогулянці по лісовій стежці відчував себе першопроходьцем. Принаймні на рівні голови - там рослин рідко хто тривожив, тож вони часто спліталися, звично про-пускаючи мандрівників під собою. Він намагався бути пильним, проте кляті зарослі виявилися проти, аж доки щось підозріло не хруснуло під підошвою.

— Трясця. — Лише й встиг сказати на диво спокійним, мало не приреченим тоном Хмурий.

Дальдарин не хотів залишатися наодинці зі своїм темним, прости Господи, "родичем", тому пішов разом з рештою компаньйонів. Краще компанія напів-орка, ніж дроу.

Дальдарин йшов недалеко позаду від Бодомара і Сібо, коли раптом пролунав дивний хруст. Дальдарин вихопив кинджала, готуючись реагувати на можливу небезпеку.

— Ти легких шляхів не шукаєш, — Яків м’яко загиготів від того, як ведмідь почав викладати слова. Йому не потрібне було чітке розуміння, бо ж і чітких питань не було, але пів-орк цінував і з захопленням споглядав за педантичністю Сібо як друїда.

Перед тим як піти, Яків наголосив, що приховає біля узбіччя вози й тварин прикує до дерев, щоб не очі розбійним панам на дорозі не кидались. Це не зайняло багато часу, бо ж і сильно Підмогильний не старався. Келегар, судячи по всьому, не спішив за всіма, а Келегару Яків довіряв, бо ж краще за інших знав, як пече клеймо кольору шкіри.

Він догнав решту вже на невеличкій зупинці. Яків не біг, але від швидкої ходи по горбистому лісу на лобі взрісся піт. Каплі він витер листком з дерева, а його потім розтер між долонь і соком змочив чоло і вилиці — сік швидко засох тоненькою шкірочкою.

— Що тут? Пастка, га? — Підмогильний схилився над натягнутим шнурком. — Хтось зна, гоблінська робота? — Яків поглянув на Сібо, його ведмежий нюх може й зміг би відділити характерний запах цих істот. — Якщо місце перевіряли недавно, ми легко можемо попасти в ще одну засідку, бо ж мисливці не залишають пастки далеко. Я можу... зробити нас непомітними для гоблінів, та, пропоную, стати помітними, піймати одного із розбійників живцем і вмовити його відвести нас. Всі ж бо знають, що гобліни хоч і слабкі, та істоти чесні з собою, і вони знають, що слабкі, тому часто хитрують. Нехай думають, що ми попали в їхні хитрощі... що скажете?

Ведмедик Сібо йшов мовчки. Йому було притаманно ходити мовчки по лісу, бо зазвичай його супутниками були лише звірята. Та й загалом Сібо не особливо виділявся у спілкуванні з розумними істотами, тому мовчанка була для нього звична на випадок отаких от компаній із шукачів пригоди. Але в цьому випадку Сібо був чорним ведмедем, який йшов за своєю здобиччю. А ведмедям краще не гарчати, бо весь обід розбіжиться. Може й варто б було, щоб гоблінське м'яско розбіглось, бо може тоді пощастило б врятувати тих двох невдах, яких взяли у полон ці зелені розбійники. Зеленими вони були за кольором шкіри і до лісу ніякого відношення не мали. А оскільки Сібо з ними жив, то знав, що ці малі нещастя дуже ліс не поважають. І хоча йому іноді було шкода їх, бо така раса рабська намагається виживати під гнітом тиранів накштал орків чи то медвежатників, але все ж вони були вороги його дому — його лісові.

Отак, занурившись в спогади перебування в полоні у гоблінів і свого відношення до них, Сібо Босі своїми мохнатими лаписьками йшов за своїм нюхом, що вів його рівно по стежині. Допоки не почув раптовий хруст перед собою від Бодомара і наступний за ним коментар від підбігаючого Яков