І. Місто й Околиці. Частина 2

Під пісні місцевого пияки-барда чесна кампанія потроху знайомилась, а другий віз - не той, на якому чумакував Підмогильний, а інший, зі знаряддям Роксікерів - стояв знадвору й потроху наповнювався припасами. Доречі, щодо самих Роксікерів - ніякої особливої інформації Келгар про них не чув, окрім, хіба що, того, що це були три брати дверги, які мали намір відновити якісь старі копальні у Фандаліні, провінційному містечку поблизу Невервінтера. До нього, власне, було всього декілька днів шляху - це якщо з возами, навантаженими усіляким крамом. Якщо ж на коні й спішучи, то по великому рахунку можна було би впоратися навіть без ночівлі. Якщо виїхати з першими промінчиками сонця, звичайно.

Бард продовжував свою пісню, яка ніби вторила розмові авантюристів про Богів. До Дальдарина ж він ніби звертався особисто, нагадуючи про спаплюжений гоблінами вівтар та необхідність його відновлення. Сонце, тим часом, вперто сунулось до зеніту, й скоро треба було відправлятись в дорогу. І це було добре, що авантюристи ніби то визначились із тим, хто яке місце займе на возах - ну, або, хоча б, як мінімум, із тим, хто цими возами буде правити. Які, звісно, що своїм возом, на якому могло розміститись більшість шукачів пригод. Хмурому ж Бодомару вистачало навичок та вмінь для того, щоб вправно керувати возом із майном Роксікерів.

 — Возу вистачить й на тебе, Бодомаре. І раз так, то їдь перший, бо мій Ампелофан плететься довше ніж то пішки йти, але дай йому побачити конячий зад, то хоч цілий день бігтиме. — Яків обвів воїна поглядом, однак не став будувати свої враження навколо нього в певну характеристику, бо ж знав, що то все ілюзія, або ж як говорив Ліший — «рогозова ковдра», чий пух літає повсюди і відволікає від спостерігання справжніх людей, і справжнього світу. Темний єльф теж не сильно здивував Якова, бо ж такій він був — безпристрасний і спокійний. І він знав про дурну славу деяких із них, але ж розумів, що Келегар — це не всі темні єльфи, а значить і зарано ставити вирок на ньому. А от піврослик Сібо, якого Яків помітив не відразу, викликав у нього щиру широку посмішку. Яків вважав, що магія, як і пісні чи то ремесло — це наслідок культури, і теж відрізняється від місця до місця, і вже йому кортіло взнати, як діє саме цей друїд. Та часу було обмаль.

— Що ж, друзі, Гандріх попросив нас про допомогу, а значить допомога потрібна йому дуже сильно, бо ж де є дверг таємничіший від Гандріха, га? — Яків привстав із-за столу, магічні ягідки з долоні поклав в тарілку на столі і вислизнув із-за лавиці, щоб направитись до дверей

— Сібо, сядеш поруч? — кивнув він піврослику і вийшов на вулицю. Підійшов в першу чергу до вола Ампелофана під сонне кудкудакання свої кур в клітці й почав гладити його по морді.

— Добре поїв, га? Візок стане трішки тяжчим, але ти не хвилюйся, ти сильний. — Він перевірив зуби вола, його копита  швиденько й його упряжне вбрання, а потім заліз на віз, вмостився на лавиці, покритій вязаним килимом, скинувши перед цим рюкзак до інших своїх речей. Віз був невеликим, та виглядав новим, деревина ще не встигла почорніти й зігнити. Хоча Сібо якраз міг зрозуміти чому так, бо ж хто як не друїди володіють знаннями, як піклуватись про природу й вироби з неї. Яків був готовий віїзджати якраз за Бодомаром.

— Хтось знає, що нас чекає на шляху? Я чув...

— Грхда! — від несподіванки приділеної йому уваги Сібо підскочив і відповів оркською ствердно, схаменувся і виправився: — Себто так, пане! — гном зіскочив зі свого стільця і пішов слідом за напів-орком на вулицю, про себе розмірковуючи про цього велетня і раптову зацікавленість в скромній особі в обличчі Сібо. Якби молодший брат Олсі встав на плечі Сібо, то певно і того б не вистачило, щоб перевершити зріст Якова! На хвильку Сібові стало сумно, згадавши брата, якого не бачив більше десятиліття.

Спостерігаючи за Яковом, гном впевнився, що оцей нащадок оркської раси дійсно є друїдом. Одразу попіклувався станом вола, як вийшов з шинку, проявляючи бережність і ніжність до тварини. Сібові навіть в голову не прийшла думка, що це звична справа перед виїздом перевіряти стан дорожнього транспорту з усім включаючи запряжених тварин, віл то чи кобила. У голові ж гнома з'явилась думка, що не кров вирішує ставлення істоти до лісу і життя, а тому друїд почав симпатизувати колезі, вважаючи його за лідера їх загону. Тому він повторив за жрецем всі дії і всівся поруч. Гном звик пересуватись пішки, та й ще міг би змінити вподобу на звірину. Але як вже погодився, то й вже повилазь до возу.

— Грізна зброя. Кишеньковому якраз під стать була б. – Відкликнув воїн, озирнувшись на ходу, й реготнувши покрокував далі.

Коли паладин повернувся решта загону вже збиралася до відбуття. Бодомар оцінююче оглянув результати двергської роботи. Чобіток стукнув по колесу, перевіряючи чи не розвалиться той на ходу: возитися с ремонтом посеред дороги Хмурому не посміхалося. Не те щоб він вважав супровід гідним заняттям, проте це було по дорозі, а кілька монет зайвими не стануть. Так чи інакше, навіть до цієї пльової роботи чоловік збирався віднестися максимально відповідально. А ось в Фандаліні вже буде справжня справа, варта того щоб розім'яти кісточки.

— Що, всі готові? Треба вирушати, доки нашого Чумазого варта не загарбала бід білі рученьки.

Дальдарин мовчки допив вино і вийшов разом з іншими на вулицю, до возів.

Попри те, що Яків (так звали нового знайомого напіворка Дальдарина) на перший погляд не виглядав особливо злобно, ельф не зміг ще до кінця відкинути свої упередження щодо нього. Береженого Корелон береже, тому Дальдарин, не вагаючись, підійшов до воза Бодомара. Бачачи, як той по-варварськи стукає ногами по колесам, ельф вирішив сам додатково оглянути віз на предмет якихось тріщин чи дірок в конструкції воза, які могли б становити небезпеку і привести до несподіваних поламок, використовуючи простеньке заклинання починки. Прості заклинання, типу того, ніколи не мали… додаткових несподіваних ефектів, тому ельф не переймався, що щось може піти не так…