...

Александер із друзями пережили полон...

Григорій отримав поранення, але пройшов Війну до кінця...

Вони обидва часто згадували один одного. Такі різні, але й водночас такі схожі. У жодного з них не було ненависті до іншого. До систем, до правління, але не до один одного...

Вони не зустрілися більше ніколи.
Життя рознесло їх у різні боки, ніби вітер - попіл від згаслого вогнища.
Григорій дожив до старості у тихому селі, де кожен світанок пах землею, а не димом. Він часто сидів біля річки, тримаючи в руках стару фотографію, яку носив у нагрудній кишені весь фронт. Там - вони, ще молоді, з втомленими, але живими очима. Він не знав, що з Александером. Та десь у глибині серця відчував - той вижив. Бо мусив.

Александер же, повернувшись додому, довго не міг дивитися людям у вічі. У кожному бачив тінь, що нагадувала про війну. Про табір. Про Григорія - ворога, який не вистрілив.
Іноді йому снилося, що вони сидять поруч біля вогню. Мовчать. Без мундирів, без прапорів. Лише двоє чоловіків, що бачили одне й те саме пекло.

Минуло багато років. І коли старість уже стирала обличчя й імена, один з них - Григорій - раптом відчув, що час наближається. Він попросив, щоб йому поставили хрест без зірок і без орлів, без написів і дат. Лише одне слово: «Людина».

Бо він знав - десь там, за кордоном, є ще один такий самий хрест. І, можливо, під ним лежить той, кого він колись називав ворогом, а потім - братом, якого не встиг обійняти.

Війну вони пережили.
Але справжній мир настав лише тоді, коли обоє нарешті заснули - по один і той самий бік вічності.