Четвертий день

Четвертий день

Ранок був тихим, майже беззвучним. Туман, що вчора спускався з пагорбів, розчинився, залишивши по собі лише сирість і запах вогкості. Десь далеко, за лісом, ледь чутно бухкали гармати - чужі, далекі, мов спогад, який не хоче зникнути, але вже й не болить так, як раніше.

Григорій прокинувся рано. Він не спав більшу частину ночі - слухав, як краплі з даху падали на землю, як вітер шарудів у віконній рамі, як у сусідній кімнаті хтось тихо кашляв. Усе це було живим - звичайним, людським. І вперше за довгий час він відчув, що живе не серед тіней, а серед людей.

Він розтопив буржуйку. Вогонь повільно розгорявся, кидаючи м’яке світло на стіни. Метал кружки знову нагрівся, чай пахнув димом. Григорій дістав із кишені зім’ятий аркуш - той самий лист Александера. Розгладив, уважно перечитав, ніби шукаючи в ньому щось нове, приховане.

"…Если война кончится — я вернусь не военным, а просто человеком."

Він сидів довго, поки папір не став теплим від його долоні.

До кімнати зайшов черговий із Александером.

- Здравствуй, Гриша.

- Здравствуй, Саша. Вас сейчас будут уводить. Дальше... У меня к тебе одна просьба.

- Слушаю.

- Выживи. И друзей тоже спаси.

- Слушаюсь!

За годину черговий знову прийшов.

- Конвой вышел из района. Пленных повели на восток.
Григорій лише коротко кивнув.

Коли залишився сам, підійшов до вікна. З дороги вже не долинало ні кроків, ні голосів. Тільки вітер гнав по калюжах дрібне листя.
Він довго дивився на дорогу, де вчора зникли постаті полонених. Десь там ішов і Александер - з тією ж втомою, але, можливо, з краплею надії.

Григорій вийшов надвір. Надворі пахло димом і землею. На гілках ще трималася вода, і кожна крапля вловлювала сонце, як крихітне дзеркало.
Біля входу до школи стояв хлопець із перекладачів - молодий, худий, із великими темними очима.

- Вы знали того пленного, который писал письмо?

- Немного. А что?

- Перед тем, как их увели он мне сказал: «Передайте Григорию - я понял, о чём он молчит.»
Григорій на мить остовпів, потім злегка усміхнувся.
Він розвернувся і пішов уздовж подвір’я. У калюжах відбивалося небо - світле, майже чисте. І в тому небі більше не було війни. Хоча би на мить.

Того вечора він довго сидів над своїм блокнотом. Писав повільно, уважно, стираючи й знову виводячи слова:

"Ми всі - полонені власних спогадів. Але іноді досить чужого слова, щоб відпустити."

Він закрив зошит, підкинув у піч кілька трісок і сів ближче до вогню. Вогонь дихав рівно, тихо, як живий.
За вікном темніло, і ніч поверталася - не ворожа, не страшна, а просто ніч.
І Григорій уперше за довгий час заснув спокійно.