Другий день

Другий день
Дощ ішов майже безупинно, тонкими, холодними смугами. Вода стікала з даху зруйнованої школи, шурхотіла по розбитому склу, дзвеніла у порожніх бляшанках біля входу. Усередині пахло сирістю, деревом і людською втомою. Григорій зайшов тихо, як завжди, тримаючи під пахвою блокнот і металеву кружку з чаєм.

Полонені сиділи під стіною - змоклі, виснажені, але вже не такі налякані. Вони мовчки ділили між собою шматок чорного хліба. Лише один підвів очі - Александер.

- Саша, - промовив Григорій, і німець повільно підвівся.
- Гриша, - відповів він, ніби повторюючи ритуал, який між ними вже усталився.

Григорій кивнув охоронцеві - той відчинив двері до кімнати, де вони розмовляли вчора. Кімната лишалася такою ж: дошка з дитячими рівняннями, запах згорілого паперу, уламки скла. На підвіконні сидів голуб, який не злякався, коли вони зайшли - просто підняв голову, наче слухаючи.

- Садись, Саша, — сказав Григорій. — Не будемо долго.

Німець слухняно сів. Його руки були червоні від холоду, пальці злегка тремтіли.
- Вам дали покушать? - Запитав Григорій.
- Да, спасибо. Хлеб. И... Даже суп. Тёплый. Очень хорошо.
- Славно.

Григорію здалось, що російська мова полоненого стала кращою.

Кілька хвилин вони мовчали. Григорій гортав блокнот, але думки не йшли до паперу. Йому було важко зібратися, ніби кожне слово мало вагу кулі.
- Скажи, Саша, - нарешті мовив він, - ты когда в последний раз свой дом видел?
Німець довго мовчав. Потім підняв погляд.
- Год... Может два. Не знать. Всё быстро. Письма нет.
- А семтя есть?
- Пока нет.

Григорій злегка всміхнувся.
Александер кивнув, і між ними зависла тиша - не ворожа, не натягнута. Просто людська.

- Скажи, Саша, - після паузи промовив Григорій, - почему до сих пор не бросил всё это? Не убежал?
Німець подивився на нього довго, майже сумно.
- Потому что нельзя. Мы... Мы не хозяева себя. Приказ есть - идти. Если нет - тюрьма, смерть, убить. Мы не герои, Гриша. Мы... Винтики.

Григорій зітхнув. Йому хотілось сперечатись, але він розумів. Сам не раз ішов туди, куди не хотів. Бо треба. Бо наказ.

- А теперь что думаешь? - Спитав він тихо.
- Думаю... Всё глупо. Мы умирать, вы умирать. Никто не жить. Только земля помнить. И живые помнить. Лучше бы забыть. Навсегда забыть.

Григорій подивився у вікно. До щік прилипала крапля дощу.
- Земля помнит, - повторив він. - Но молчит.

Німець злегка усміхнувся.
- Как и мы, да?

Григорій не відповів. Довго сидів, дивлячись на темну лінію горизонту за вікном. Потім повільно підвівся.
- Саша... Если что-то надо - скажи охране. Я постараюсь помочь.

Александер піднявся і, не знаючи, як вчинити, простягнув руку. Григорій трохи здивувався, але потиснув її. Долоня німця була теплою, живою.

- Спасибо, Гриша. - Голос його був майже шепіт.
- Не благодари. Я просто человек.

Вийшовши з кімнати, Григорій ще довго стояв у коридорі, слухаючи, як за стіною шумить дощ. Йому здавалось, що цей звук змиває щось із його душі - крихту ненависті, що тримала його на війні.

Тієї ночі він знову не спав. Але цього разу - не через спогади, а через думку, що, можливо, ворогом може бути лише війна, а не людина перед тобою.