Перший день
- Полонених привели під вечір наступного дня. Я наполіг на тому, щоб їм дали змогу помитись та дали їм хоч щось поїсти.
Небо ще тримало на собі важкі, чорні хмари - сліди нещодавнього бою. Земля була роз’ята снарядами, дим повільно здіймався з окопів, пахло мокрим порохом і спаленим м’ясом. Усе навколо нагадувало про те, що життя тут давно втратило будь-який сенс.
Григорій стояв біля зруйнованої школи, де тимчасово розмістили штаб. Його пальці машинально крутили олівець, погляд ковзав по списку полонених. Десять… Ні, чотирнадцять. Знесилені, обдерті, наче діти, що заблукали не у своїй грі. Їх поставили в ряд біля стіни - холодної, пошрамованої кулями.
- Кто говорит на русском? - Коротко кинув Григорій.
Спершу - мовчанка. Тільки шелест вітру і далеке клацання металу, коли хтось чистив зброю. Потім із ряду вийшов один, у розірваній шинелі без знаків розрізнення.
- Я тшуть, - сказав він, дивлячись прямо у вічі. - Я вчира с Вами говорить.
Його вимова була грубою, але не зверхньою. Просто невмілою.
Григорій окинув його поглядом. Очі - не лукаві, не фанатичні. Скоріше, втомлені й тихі.
- Я попросив усіх вийти та залишити нас наодинці.
- Как тебя зовут?
- Мойо имя? - Перепитав німець.
- Да.
- Александер.
- Хах! Значит быть Саша. Будешь Сашей. Немец Саша.
- Саша? - Знову перепитав здивований німець.
- Да. Пусть так будет.
- Хорошо, - похитав головою.
- Фамилия?
- Дрекслер.
Григорій кивнув.
- Меня зовут Григорий. Можешь звать меня Гриша. Сядь.
Він указав на дерев’яний ящик у кутку колишнього класу. На стіні висіла чорна дошка, покреслена якимись дитячими рівняннями, що вціліли після вибуху. На підлозі лежали уламки скла, зошити, обгорілий глобус без південного континенту.
- Ты главный среди них? — запитав Григорій.
- Да. Гауптман. Они... Мои люди.
- Сколько вас было?
- Больше сорок. Остались эти.
Григорій зробив позначку у блокноті, але очі все одно залишалися на німцеві. Він дістав та розгорнув карту.
- Что ты знаешь о позициях?
- Мы отступать. Вы нас разбить. Всё. Не знать больше.
Його голос звучав спокійно, навіть рівно, але кожне слово віддавалося десь глибоко, наче камінь падав у воду.
- Отступали? - Перепитав Григорій. - Так вы убегали?
- Нет. Нет, Гриша. Мы хотеть жить. Всё. Как и вы. Нет?
Ця фраза змусила Григорія підняти очі. Німець не зухвальствував - він просто сказав правду.
Він підвівся.
- На сегодня хватит.
- Я хочу сказать перед уйти.
- Слушаю.
- Гриша. Я, мои друзя. Мы не хотеть воеват. Мы жить. Как и вы. Я не хотеть убивать. Прости, Гриша. Пожалста.
Коли солдати вивели його з кімнати, Григорій довго стояв сам.
Вітер гойдав обірвану завісу, і десь за вікном стукала розбита криниця. Він узяв зі столу світлину - маленьку, зім’яту, де усміхалась його дружина. Дивився на неї довго, поки світло не стало зовсім тьмяним.
Того вечора він не міг заснути. Перед очима весь час стояло обличчя Александера.