Полон

Наступного дня Григорій зустрів сина після навчання.

Не бажаючи налякати сина, він тихо привітався та запропонував чаю.

- То про що ти хочеш дізнатись? - Спокійно запитав Григорій.

- Мені здалось, що ти не хочеш про це зі мною розмовляти.

- Ні з ким не хочу. Із самим собою не хочу. Але я від тебе майже нічого не приховував. Лише один випадок. Досить цікавий. Для мене. Не знаю, чи буде це тобі цікаво.

- О! То розкажи! Ти знаєш, що мені кортить почути!

- Одного разу після бойового зіткнення ми взяли у полон десять-п'ятнадцять німців.

- Ти цього не розповідав...

- Не перебивай, будь ласка. Не перебивай...

- Ми тоді стояли під невеликим селом, - почав Григорій, повільно помішуючи чай ложкою, - усе довкола було зруйноване, дим ішов просто із землі, наче вона сама палала від ненависті.
Полонених привели просто з поля - обдертих, брудних, переляканих. Молоді хлопці. Дехто ще зовсім безвусий. Нам наказали їх допитати. Хотіли дізнатися, де їхній штаб, де артилерія, скільки де знаходиться людей. На мені лежала відповідальність. Але... - Він замовк, наче всередині щось стислося. — Один із них заговорив сам. На ламаній російській. Сказав, що він  німець і тут усі його друзі. Тричі повторив, що він у них за головного.

Віталій уважно слухав.

- Він дивився на мене не як на ворога, а як на людину. І я... Я відчув, що не можу продовжувати цей допит. Просто не можу! Ми говорили пів години. Він показував мені фотографію, де вони зображені із друзями. Я - фото твоєї матері. Ми сміялись. Уперше за кілька місяців я сміявся по-справжньому. З німцем.

Григорій глибоко вдихнув, наче намагаючись відганяти дим давно минулих днів.

- Але через годину прийшов наказ. Усіх полонених - допитувати, поки не буде іншого наказу.

Син завмер.

- І що ти зробив?

Григорій довго мовчав. Погляд його був важкий, старий, як сама війна.

- Розмовляв. Мені навіть здавалось, що його російська з кожним разом ставала кращою.

У кімнаті запанувала тиша. Лише годинник на стіні відміряв час, який, здавалось, не мав більше жодного значення.

- І скільки ти з ним Розмовляв?

- Вічність, синку, - Григорій усміхнувся. - Чотири дня. Чотири довгих насичених дня.