Варто...

Григорій зайшов до себе у кімнату, сів у улюблене крісло та заплющив очі...

Він ненавидів згадувати. Згадувати то пекло та жахіття. У тому не було людяності, гуманності та навіть логіки. Але він пишався тим, що йому вдалося зберегти уцілілий розум. Григорій не палив, не любив алкоголь. Після травня тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року він зажадав жити. Продовжувати жити. Просто жити.

Сидів нерухомо, наче відчував у тиші тепло забуття. Та спогади, як завжди, поверталися. Вони не просили дозволу, вривалися у голову, лякали ночами, а вдень переслідували його тінню.

Він стискав підлокітники крісла, щоб не дати рукам тремтіти. Колись вони тримали зброю, колись - побратимів, яких витягав з-під кулеметного вогню. Тепер вони тримали лише дерево старого крісла, яке стало його пристанню.

«Я живий», - повторював він подумки, наче закляття. - «Я маю жити».
У його серці було багато втрат, але він відчував і дивне, тихе щастя: йому подарували шанс.

Травень сорок п’ятого став для нього не святом перемоги, а дверима, відчиненими у новий світ. У ньому не було більше криків, гармат, болю. У ньому було сонце, свіже повітря, дитячий сміх у дворі, що долітав крізь вікно.

Григорій знову відкрив очі й повільно вдихнув. Усе ще важко, але тепер він умів перемагати навіть без рушниці.

Він підвівся з крісла і підійшов до вікна. У дворі гомоніли діти, ганяли м’яч, сміялися, падали й знову підводилися. Григорій спостерігав за ними довго, поки відчував, як щось у грудях теплішає.

Колись він теж бігав отак, босоніж по пилюці, падав на коліна, обдирав долоні. Тоді світ здавався нескінченним і простим. Тепер він знав: усе це можна втратити в одну мить. І саме тому треба берегти.

На столі лежала книга. Він давно навчився рятувати себе читанням. Сторінки відводили його від того, чого не хотів згадувати. Часом він сам брався за олівець і занотовував уривки зі свого життя, але ніколи не показував їх іншим. То були його внутрішні рани, які краще залишати на папері, ніж у серці.

Він навчився жити спокійно: не шукав зайвих пригод, не пив, не сварився. Люди поважали його за розсудливість і тишу. Дехто казав, що він холодний. Але то була не холодність - то була обережність людини, яка надто багато бачила. Надто багато чула. Надто багато пережила.

Кожен новий день, навіть такий звичайний, як цей, був для нього маленькою перемогою.

Григорій не хотів брехати синові. Але чи варто розповідати?

Варто...

Варто...

Варто...