Двері у невідоме

1961 рік. УРСР. Місто Одеса

Віталій насуплено дивився в зошити зі своїми лекційними записами. В думках плавали роздуми про те, що варто знати. Більше, більше і більше. Хіба ж не це найголовніше?

В кімнату завітав Григорій.

- Як справи, синку?

- Непогано. Дякую, що запитав. Пап... Я хотів поговорити з тобою.

- Про що? Ти якись дивний сьогодні.

- Про Війну.

- Овва. Та вже сотні разів тобі усе розповідав. Що тобі ще кортить дізнатись?

- Розумієш... Я просто хочу знати. Як воно... Як воно було з того боку. Адже у наших ворогів та їх союзників також є, була і буде історія. Чому у мене відчуття, наче через те, що мене цікавить я когось можу скривдити? Чому я спокійно і відверто не можу про це дізнатись із довідників, журналів, книг? Усі інформація, яку нам подають дуже одноманітна, пап.

- Розумію... Але чого саме ти хочеш?

- Спілкування. Звичайного людського спілкування.

- З ким? - Здивовано запитав Григорій. - З ким?

- Німці, австрійці, угорці, румуни. Або хоч би з їх дітьми. Як то воно усе у них?

- Та ти з глузду з'їхав!

Григорій аж зупинився, ніби його вдарили несподіваним словом. Він довго вдивлявся у сина, ніби намагаючись зрозуміти, чи це юнацька цікавість, чи якась небезпечна ідея, що може коштувати йому майбутнього.

- Ти розумієш, що говориш? - Тихо, але з притиском мовив він. - Таке запитання може стати для тебе проблемою, і серйозною. Тут, у нас, в цій країні, не можна отак просто ставити себе на місце "інших".

Віталій відвів погляд, але не здався:
- А чому, тату? Вони ж теж люди. Мені здається, що у кожного був свій біль, своя правда. Хіба історія не повинна показувати все, а не лише уривками?

Григорій зітхнув і сів поруч. Його обличчя потемніло від важких спогадів.
- Я бачив, як ті "люди" палили села. Бачив, як вони стріляли в жінок. Бачив, як вони гнали дітей у табори. Ти хочеш мене спитати, чи в них боліло? Та, може, і боліло. Але нам від того не легше.

- Я розумію, - поспішив вставити Віталій. - Я не хочу виправдовувати їх. Я хочу зрозуміти. От і все. Бо ми вчимося лише ненавидіти. А що, якби ми знали більше, то могли б колись жити інакше?

Григорій довго мовчав. У тиші чути було, як за вікном десь далеко гримів порт і перегукувалися моряки. Нарешті він сказав:
- У наш час за таке мислення можна й табори пройти. Запам’ятай це, синку. Люди хочуть чути просту правду - що ми перемогли, а вони програли. Крапка. Усе інше - небезпечно.

Віталій насупився ще дужче.
- То виходить, я мушу вчитися мовчати, навіть коли серце питає?

Григорій глянув йому просто у вічі, і в тому погляді було стільки втоми й суворої турботи:
- Якщо хочеш жити спокійно - так. Але якщо вже не можеш мовчати… Тоді пам’ятай: обирай, кому саме говориш. Не всі навколо друзі.

- Але ти ж точно знаєш більше. Ти все бачив на власні очі.

- Бачив... Синку, давай продовжимо цю розмову іншим разом. Будь ласка.

Віталій кивнув, але в душі відчув, що ця розмова не поставила крапку. Навпаки - вона тільки відкрила двері в невідоме, у світ запитань, які не мали офіційних відповідей.