Григорій початок війни із Німеччиною прийняв пригнічено. Він мовчав та не міг підтримати швидкі реакції командування. Йому постійно щось кричали, але він не міг почути. Не хотів почути.
І чому зараз вже ніхто не кричав впевнено, що "Красная армия всех сильней!"? Чому?
Григорій стояв серед метушні, але ніби відокремлений від неї товстою скляною стіною. Люди бігали, хтось тягнув ящики з боєприпасами, хтось біг з донесеннями, хтось нервово крутив сигарету у пальцях, не наважуючись її підпалити. Командири голосно віддавали накази, лаялись, сварилися між собою, але всі ці голоси перетворювались у його свідомості на глухе гудіння.
Йому було страшно. Але не так, як боявся юнак перед першим боєм. Його страх був інший - повільний, холодний і важкий. Страх усвідомлення, що все йде не так, як обіцяли. Що всі ті марші, всі ті гасла, вся та показна впевненість - лише дим, який тепер розвіює перший порив справжнього вітру війни.
Григорій стиснув каску в руках. Колись вона здавалася символом сили. А тепер - просто бляшанка, що навряд чи врятує від кулі чи уламка.
- Григорий! - Хтось покликав його збоку.
Він здригнувся, наче прокинувся. Повернув голову. Перед ним стояв хлопець з обпаленим плечем, ще зовсім юний, із сірими переляканими очима. Він тремтів, але тримався на ногах.
- Приказ из штаба: держать оборону. Никакого отступления.
"Штаб... Який штаб?" - Промайнуло в голові.
- Тримати, значить, тримати, - сухо відповів Григорій.
Його голос прозвучав глухо, як відлуння в бетонному бункері. Він глянув на юнака. Той кивнув і побіг далі, лишивши за собою слід пилу та крові.
А Григорій так і стояв, вперши погляд у землю.
"Красная армия всех сильней..." - Знову з’явилась у пам’яті пісня.
Колись співали її на повний голос, з гордістю. А тепер - вона звучала як насмішка.
Він не хотів більше вірити у гасла. Він хотів вірити тільки в те, що побачить на власні очі. І поки що - це була кров, розгубленість і страх.
Але поки був страх — ще жила і свідомість. Поки було боляче — ще була надія. І доки був він сам — ще була боротьба.