Ще не програв

Щось не так. Не те. Не так все повинно було б статися. Усе не за планом. Який план "Б"? Він взагалі був?!

Александер ходив мовчазний та насуплений. У його друзів було постійне відчуття, що у нього відсутнє бажання розмовляти, хоча він і був приязним. Він завжди був ввічливим та приязним.

Александер тепер був схожий на людину, яка живе під товстим шаром льоду - чує все, бачить усе, але нічого не може сказати вголос. Його усмішка була такою ж, як раніше, але за нею більше не ховалося тепло. Тільки механічна реакція.

Його друзі помічали це, але не наважувалися запитати. Бо що можна сказати людині, яка щодня мовчки бореться з чимось, чого ніхто не бачить?

- Тобі все нормально? - Одного разу тихо спитав Фітус, коли вони залишились удвох.

Александер знизав плечима, ніби це запитання торкнулося його плечей, а не душі.

- А що таке "нормально"? - Відказав він, глянувши повз Фітуса.

- Ну... Хоча б не болить, - пробував пожартувати той.

- А буває не болить?

Ця фраза зависла в повітрі, як пелена диму після згаслої пожежі. Фітус більше не питав.

Увечері, коли всі йшли спати, Александер залишався сам. Він сидів на краю ліжка, втупившись у стіну. У його голові безперервно крутились думки, як стара платівка з подряпинами - одні й ті самі кадри, сцени, слова, вибухи мовчання.

Плану "Б" і справді не було. Бо план "А" здавався єдиним можливим.
А тепер - тільки уламки. І він, той, хто мав усе тримати під контролем, сам стояв серед них босоніж, не знаючи, куди зробити наступний крок, щоб не порізатись.

І все ж… Потрібно щось робити.

Він повільно підвівся, підійшов до столу, витяг із шухляди старий зошит. Відкрив.
На першій сторінці було написано:
"Що я можу втратити?"

Александер взяв ручку. І вперше за довгий час - написав відповідь.

Він знав, що перші жахливі новини лунають майже з кожної військової частини. Стараючись тримати усе в собі, щоб не нервували підлеглі, Александер себе цим заспокоював.

Евальд прийшов із двома кружками міцної кави.

- Ти знаєш чим мене задобрити, друже, - посміхнувся Александер.

- Ну ходиш, наче індик надутий. Хах! Хаха!

- Ха-ха-ха! Втомився трішки. Більше нічого.

- Ооооооо... Ти ніколи не вмів брехати. Отже і не починай.

- Хм... Знаєш... Більше питань - менше відповідей. Я у глухому куті.

- У тебе найменше втрат особового складу! Найменше поранень своїх підлеглих! Та хлопці готові за тебе і у вогонь піти, і у воду стрибнути! Та ти що?!

- Я знаю, що у нас уже є проблеми... Що опір все міцнішає...

- То тебе не повинно турбувати, адже ти не можеш усе змінити. Гітлер також не може. А ми з тобою не Гітлер. Хаха!

- Ще й ці італійці... Боже збав так воювати. Кволі якісь.

- Та забудь ти за тих італійців! Немає більше клопоту?

Александер притис пальцями перенісся і зітхнув.

- Та ні… Є ще дещо. - Його голос став нижчим, серйознішим. - У мене таке враження, ніби... Щось наближається. Наче буря, яка зависла на горизонті. І ми всі стоїмо спокійно, дивимося на неї, мовляв, ще далеко, ще не час. А вона вже поруч. Деякі взагалі її не помічають.

- Це в тебе з втоми, - махнув рукою Евальд. - Поспи нарешті нормально. Хоч одну ніч. Усі ми вже як мертві ходимо, але хоча б ти мусиш триматися. Якщо ти впадеш - ми усі посиплемось.

- Я не впаду, - з якоюсь дивною рішучістю промовив Александер. - Просто... Усе, що я знав раніше, ніби втратило сенс. Якимись клаптями, обривками тримається все, що я будував у своїй голові. І кожен день - як лотерея. Може, виживеш. А може - ні. І якщо ні... То заради чого все це?

- За них, - Евальд кивнув у бік казарми, де вже гасло світло. - Заради тих хлопців, які йдуть за тобою. Вони тобі вірять. І якщо ти зараз зламаєшся - усе зламається.

Александер замовк. Він дивився кудись повз співрозмовника, у темряву, де ледь виднілася лінія дерев. За ними - фронт. А за фронтом - інший світ.

- А ти віриш? - Спитав він раптом.

- У що?

- Що ми повернемося. Додому. Усі. Живими.

Евальд довго мовчав. Потім ковтнув холодної кави і обережно відповів:

- Ні. Не всі. Але хтось повернеться. І він має що розповісти. Він мусить пам’ятати. Інакше все це було дарма.

Александер стиснув губи. Поставив кружку на стіл. Потім узяв той самий зошит, погортав далі - там сторінки були чисті. І раптом написав новий рядок:

"Що я мушу пам’ятати?"

І під ним - ще один:

"Все."

Він підвів голову, подивився на Евальда.

- Якщо я не зламаюсь - я це напишу. Колись. Усе. Щоб не стерлося. Щоб ніхто більше не повторив.

- Напиши. Але спочатку - виживи, - тихо сказав Евальд і плеснув його по плечу. - І допоможи вижити нам.