От і відповідь

Александер очолював роту важких озброєнь у сухопутних військах Вермахта. Керівництво цінувало його за гнучкий розум та стресостійкість. Але солдати обожнювали його через те, що він піклувався за кожного, пам'ятав усі їх потреби та сильні сторони. Вони ніжно прозвалий його "татусь гауптман".

«Татусь гауптман» завжди був поруч. Завжди знаходив час вислухати солдата, хай би той навіть говорив щось зовсім буденне - про дім, про братів, про яблуню у дворі.

І хоч війна знищувала все людське, навколо Александера воно ще жевріло. Його намет завжди був тепліший, ніж інші - не через піч, а через атмосферу. Тут можна було мовчати без страху. А ще він умів жартувати, завжди влучно. Один з солдатів якось сказав:
- Якби я міг обрати старшого, я б обрав Вас, гауптмане.
Александер тоді не відповів. Просто поклав руку хлопцеві на плече.

Фітус пив чай та їв солодощі, які завжди звідкись діставав, ніхто не розумів яким чином.

- Але все одно війна - то зло, - з повним ротом пробурмотів він.

Александер усміхнувся краєчком вуст, поглянувши на Фітуса.

- Зло, - повторив Александер, задумливо дивлячись на заплямовану мапу, розкладену на столі. - Але коли вже ми в ньому по шию, треба триматися разом. Інакше воно зжере кожного поодинці.
- Тут я з тобою згоден, друже. Мені кортить додому. До своєї дружини. До свого сина. Я завжди поважав твою думку. Скажи... А що ми взагалі забули у цій війні?

- Ти так кажеш, наче мені ця війна потрібна. Мені нічого тобі відповісти. Я б і сам радий почути відповідь. Ти сам що думаєш?

- Думаю, що це якісь безглузді дурниці. Особисто мені ні поляк, ні росіянин, ні англієць нічого поганого не зробили. А я от наче йду у їх домівку. Навіщо?

- Не знаю, Фітусе. Я не знаю.

Підійшли Вінцент та Фолькард.

- О, хлопці! У нас тут із Фітусем дискусія. Навіщо ця війна і що власне ми у ній тут робимо? Ваші думки?

Фолькард посміхнувся, його щетина комічно рухалась у такт слів, яким він завжди намагався додати краплину гумору.

- Я не знаю. І знати не хочу. Я хочу вижити. Хочу додому.

- А на мене чекає дружина та двоє синів, - відповів Вінцент. - Я тут, тому що вірю у Александера та вас, хлопці. Все інше мене не турбує. Усі ці глибокі теми про розширення земель для німців мене також не турбує.

Александер кивнув.
- От і відповідь. Ми тут не через карти та ідеї великих людей. Ми тут через один одного.

Намет на мить затих. Зашумів дощ.

- Але ж вони не вірять, - тихо промовив Вінцент. - Там, у штабі. Вони не розуміють, що ми - не механізми. Ми живі. Ми - чоловіки, батьки, брати. А для них - просто позиції на мапі.

Александер подивився на нього з тим самим спокійним, твердим поглядом, яким уже не раз втихомирював паніку в окопі.
- Саме тому ми маємо триматися разом. Один за одного. Інакше - смерть.

 - Але, знаєш, ти правий. Коли я з вами - мені не так страшно! - Мовив Фітус.

Фолькард підморгнув.

- А мені дуже страшно, коли Фітус мовчить більше п'яти хвилин - тоді я точно думаю, що щось не так.

- А ще гірше, коли він їсть і не ділиться, - додав Вінцент, киваючи на порожню миску.

Усі засміялися. Але сміх був тихий - не тому, що заборонено, а тому, що в глибині душі кожен відчував: ці хвилини тепла - безцінні. Поза межами намету чекала сира земля, болото, страх, постріли, загибель.

- Добре, хлопці, - підвівся Александер. - Завтра вранці ми підемо перевіряти північний фланг. Там нові траншеї, кажуть, вода стоїть по коліна. Треба буде чергування змінити.

- Я піду з тобою,  - озвався Вінцент.

- І я, — підтримав Фолькард. - Якщо тільки Фітус не сховається в кухні з шоколадом.

- То вже як традиція, - відповів Фітус і зробив вигляд, що ображено зітхає. - Але Фітус не дурний. І не жадібний. Фітус знайшов ласощі для всіх. - Він почав вивертати кишені, набиті цукерками, вафлями та печивом.

Усі засміялись.

Александер стояв у повен зріст. Його силует на тлі нічного намету здавався непохитним. Він не був героєм, не був ідеологом. Але був тим, кого обирали - не на папері, а серцем.
«Татусь гауптман» знав: війна поглине ще багатьох. Але поки серце ще здатне сміятися поруч із товаришами - є сенс іти далі. І тримати їх разом. Хоча б ще трохи.